Друга фундація. Айзек Азімов

не зітхнув із полегшенням, але їхні обличчя посвітлішали. Один зі старійшин погладив бороду великим та вказівним пальцями, випрямляючи її невеликий завиток, і заявив:

      – Ми вірні слуги володарів Тазенди.

      Роздратування Прітчера прямолінійним питанням Ченніса вщухло. Принаймні, він пересвідчився, що вік, наближення якого він відчував останнім часом, не позбавив його здатності загладжувати грубі помилки інших.

      Він продовжив:

      – У нашій далекій частині Всесвіту ми мало знаємо про історію володарів Тазенди. Зважимося припустити, що вони милостиво правили тут упродовж тривалого часу.

      Відповідав той самий старійшина, який говорив раніше. Всі інші якось природно і непомітно поступилися йому цим правом. Він сказав:

      – Уже навіть дід найстаршого з-поміж нас не згадає тих часів, коли володарів тут не було.

      – Це були мирні часи?

      – Це були мирні часи! – Він завагався. – Губернатор сильний і могутній володар, який не вагаючись, покарав би зрадників. Ніхто з нас, звичайно, до зрадників не належить.

      – Гадаю, у минулому він покарав тих, хто на це заслуговував. Знову вагання.

      – Тут ніхто не був зрадником – ні наші батьки, ні батьки наших батьків. Але в інших світах були такі люди, і вони знайшли свою смерть дуже швидко. Недобре думати про це, бо ми скромні люди, бідні фермери, і не цікавимося політичними справами.

      У його голосі, як і в очах інших, явно відчувався страх. Прітчер спокійно сказав:

      – Чи не могли б ви нам повідомити, як ми можемо потрапити на прийом до вашого губернатора?

      Це прохання спричинило несподіване сум’яття.

      Після тривалої мовчанки старійшина сказав:

      – А хіба ви не знаєте? Губернатор буде тут завтра. Він чекав на вас. Для нас це велика честь. Ми… ми щиро сподіваємося, що ви скажете йому схвальні слова про нашу відданість.

      Усмішка на обличчі Прітчера трохи сіпнулася.

      – Чекав на нас?

      Старійшина здивовано глянув то на одного, то на іншого.

      – Ну… ось уже тиждень, як ми на вас чекаємо.

      Їхні кімнати були, без сумніву, найрозкішнішими в цьому світі. Прітчер поселився в гіршій. Ченніс не проявив нічого, крім байдужості до зовнішніх чинників.

      Між ними з’явилася якась напруга – але вже іншої природи, ніж раніше. Прітчер відчував, що настав час виносити якусь ухвалу, але все ж таки ще на щось вичікував. Перша зустріч із губернатором могла збільшити ставки до небезпечних розмірів і водночас допомогти виграти цю авантюру з багатократною перевагою. Дивлячись на Ченніса, він відчув хвилю гніву: у молодика поміж бровами пролягла невеличка складка, причому він із якоюсь дражливою нерішучістю закопилив нижню губу. Генерал ненавидів безглузде лицедійство і прагнув покласти цьому край.

      Він сказав:

      – Схоже, на нас уже чекали.

      – Так, – просто відповів Ченніс.

      – І це все? Ти більше нічого не хочеш додати? Ми прилетіли сюди