Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя. Регіна Бретт

протез.

      – Боже, та вона прекрасна! – сказала Ірен.

      – Це більше, ніж я міг би собі уявити, – мовив Марті.

      Усі ледве могли стримати сльози.

      Він пообіцяв, що якось прийде до них разом із дружиною та дітьми, а тоді підняв свою руку й помахав нею на прощання – легко й природно.

      Урок 6

      Дай іншим ще один шанс справити гарне враження

      Люди часто кажуть: «У тебе не буде другого шансу справити перше враження».

      Дякувати Богові, люди, які траплялися в моєму житті, були досить милосердними, щоб давати мені вдосталь «других шансів».

      Я частенько справляла погане враження. Коли я вперше, ще студенткою, потрапила до редакції новин, щоб зустрітися зі своїм куратором, на мені була чорна блузка з блискучими сріблястими смужками, мереживним гофрованим комірцем та рукавами, що напнулися навколо рук, мов повітряні кульки. Біла фатинова спідниця, чорні панчохи та сліпучо-білі туфлі доповнили ансамбль. Шкода, що ніхто не викликав «модну поліцію», щоб мене заарештували за цей «злочин».

      Два роки потому я повернулася до редакції – на співбесіду з приводу роботи. Цього разу я була сама серйозність і вдягла свій єдиний діловий костюм. Від співбесіди в «Beacon Journal» багато залежало. Я була 30-річною матір’ю-одиначкою без грошей, але з великими мріями. І хотіла стати справжньою журналісткою – такою, яка могла б сплачувати за оренду квартири, заробляючи на життя письмом. Я вже встигла зіпсувати перше враження, коли намагалася влаштуватися на роботу як стажерка. У редакції газети «Pittsburgh Press» мене спитали про хобі та зацікавлення. Я сказала головному редакторові, що захоплююся скрипковою музикою, однак не змогла вичавити з себе ані слова, коли годину потому він запитав мене про Ісаака Стерна. Мій мозок нагадував чисту дошку. Потім я спробувала влаштуватися стажеркою в «Detroit Free Press». Редакторові сподобалося моє резюме, і він попросив мене написати есе. Я надрукувала потужне есе на напіврозваленій друкарській машинці. Виправлення довелося робити олівцем. Той редактор більше мені не телефонував. У результаті – після того як я отримала 30 листів із відмовами – редакція маленької газети в місті Лорейн, Огайо, погодилася взяти мене на стажування. У 1986 році «Lorain Journal» дав мені шанс проявити себе, і ця газета стала моїм першим місцем роботи.

      Іноді ми й самі є тими, хто потребує другого шансу, а іноді саме від нас залежить, чи отримає його хтось інший. Нерідко трапляється і те, й те. Так було з найсуворішим босом у моєму житті.

      Історії за його участі були справжніми легендами. І здебільшого правдивими. Сміттєві кошики літали в повітрі. «Рубалися» голови. Дорослі чоловіки плакали. Мій перший редактор Джон Коул був таким собі Лу Ґрантом[1] на стероїдах. Він виділив мені стіл під дзвінком, який починав дзеленчати щоразу, як у нас починався дедлайн. Сидіти під дзвінком було не так погано, як біля виходу з його кабінету в редакції «Lorain Journal». Гніву Джона боялися всі. Він звільняв працівників і знову брав їх на роботу – іноді це траплялося протягом одного дня.

      Якось йому настільки не сподобалося

1

Лу Ґрант – персонаж однойменного американського драматичного телесеріалу, головний редактор одного з таблоїдів Лос-Анджелеса. (Тут і далі прим. перекл.)