Название | Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя |
---|---|
Автор произведения | Регіна Бретт |
Жанр | Зарубежная образовательная литература |
Серия | |
Издательство | Зарубежная образовательная литература |
Год выпуска | 2015 |
isbn | 978-617-12-1608-2, 978-617-12-1609-9, 978-617-12-1059-2, 978-1-4555-5636-6 |
Натомість захід нагадував момент відкриття скрині зі скарбами, що була наповнена чимось значно ціннішим, аніж коштовності. У кожній людині бачили те, ким вона є, – рятівника чужих життів, того, хто робить життя пацієнтів, їхніх родичів та власних колег кращим.
Усі вони почали працювати в клініці ще до появи комп’ютерів, коли рахунки друкували вручну, медсестри носили білі чепчики і ніхто не платив за паркування. Тоді кабінети лікарів нагадували ліфти, а деякі й справді розташовувались у старих ліфтах.
На заході з нагоди їх ушанування ніхто не міг відрізнити лікарів від представників молодшого медперсоналу. Не мало значення, хто ким працює чи скільки заробляє. Цього вечора всі були рівні. Кожен із них присвятив роботі в клініці 25 років свого життя. У програмі презентували біографії працівників, однак це зовсім не було схоже на перелік у резюме. Говорили лише про важливе: Завжди життєрадісна. Приємний співрозмовник. Заряд енергії. Прекрасний оповідач. Скромна.
Ще в програмі згадали про те, що одна жінка – координаторка ракового центру – часто затримувалася на роботі, щоб скласти зручний графік для пацієнтів. А чоловік, який фактично був прибиральником, не просто прибирав кабінети, а й допомагав відвідувачам знайти дорогу до необхідного місця. Пожежник був не «просто» пожежником. То був справжній «будильник» у людській подобі, який протягом першого року своєї роботи в клініці щодня приїздив із Коламбуса до Клівленда – і жодного разу не спізнився. А це – дві з половиною години дороги в один бік!
Педіатра хвалили за те, як він імітував голос «каченяти Даффі», щоб заспокоїти переляканих малюків і змусити їх весело сміятися під час медичних оглядів. Окрім цього, він зробив усе можливе, щоб обов’язкова вимога надягати велосипедні шоломи була закріплена на законодавчому рівні. Одну медсестру назвали актрисою, гумористкою та авторкою, чиї праці публікували. А ще її називали «сестричкою-шептухою». Що ж вона шепотіла? Мабуть, «одужуй швидше, одужуй швидше».
Говорили про стоматолога, який успішно займався протезуванням обличчя. Він дарував пацієнтам можливість поглянути на життя по-новому – з новими очима, вухами, носом, ротом. Завдяки йому вони могли насолоджуватися напоями, їжею, поцілунками. Завідувач складу сухих продуктів, який водночас стежив за вчасним поповненням запасів, завжди дбав про те, щоб немовлята не лишалися голодними. Він пильнував, щоб у клініці не бракувало пляшечок із сосками та дитячої молочної суміші.
Я пішла з цього свята із відчуттям, що обслуговувальний персонал так само важливий, як і кардіохірурги, і байдуже, яке ймення дає нам цей світ. Ми самі повинні вирішити, ким ми є. І тільки від нас залежить, чи вживати слово «просто», коли йдеться