Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя. Регіна Бретт

намагалася не усміхнутися, поки він кричав у слухавку. За кілька хвилин працівник підійшов до мого столу і, не дивлячись мені в очі, попросив віддати його завдання. «Джон сказав, що ти можеш іти додому», – сказав він.

      Джон дбав про «правильні» речі. Завдяки йому я засвоїла, що людина ніколи не буває надто «маленькою», щоб не мати значення, і водночас не буває надто «великою», щоб не почуватися вдячною.

      Я пропрацювала з ним лише півроку, коли одного дня – тоді в нас якраз був дедлайн – задзвонив телефон. Під «тривожним дзвінком» уже сидів інший молодий працівник. Той дзвінок уже от-от мав затихнути, коли секретарка простягла мені аркушик із номером телефону та незнайомим ім’ям. Я зателефонувала за цим номером, і на тому кінці мені відповів Джон Ґрінмен із «Beacon Journal». Він не мав жодного стосунку до матеріалу, над яким я саме працювала, тож я сказала, що в мене дедлайн, і поклала слухавку.

      А тоді мене приголомшила думка: «О ні, я щойно власноруч зруйнувала своє майбутнє!» Я обірвала розмову з редактором газети, у якій мріяла працювати! Ще одне жахливе перше враження.

      Коли я йому знову зателефонувала, він зізнався: його вразило те, що я ставлю дедлайн на перше місце. І запропонував прийти на співбесіду.

      Того року – 1986-го – сер Джеймс Ґолдсміт хотів захопити найбільшу компанію і роботодавця в Акроні – «Goodyear». Газета відрядила всіх найкращих бізнес-репортерів для висвітлення цієї масштабної події. Їм потрібен був іще один бізнес-журналіст, який готував би матеріали про менш важливі новини.

      Про світ бізнесу я не знала абсолютно нічого. Раніше я ніколи не читала газетних розділів із діловими новинами, тож не була готова до співбесіди. Я прийшла на зустріч у єдиному діловому костюмі, який був у мене в гардеробі, щоб мати максимально розумний і професійний вигляд. Цього разу жодних жахливих чорно-білих ансамблів! Мене провели в кабінет головного редактора. Там було повно-повнісінько чоловіків у широких жовтих краватках. Усе йшло добре, аж доки редактор не запитав, як би я написала короткий біографічний нарис на тему «Мартін Марієтта».

      Я й гадки не мала, хто це, однак почала детально описувати, як збирала б про нього інформацію. А потім помітила, що редактор має такий вигляд, ніби з нього от-от випаде нирковий камінь. Усі аж скоцюрбилися, коли я й далі розводилася про «містера Марієтту». Нарешті один із присутніх не витримав і приголомшив мене фактом: «Мартін Марієтта» – не людина. То назва великої оборонної корпорації.

      А-а-а-а! Я відчула себе абсолютною дурепою. Перед співбесідою я молилась, а протягом розмови тримала свою долоню розкритою, уявляючи, що тримаю Бога за руку. А тепер? Я помолилася, глибоко вдихнула та сказала щось на кшталт: «Що ж, очевидно, я нічого не знаю про світ бізнесу, тож якщо вам потрібен досвідчений бізнес-журналіст, я не та, кого слід найняти. Але я знаю, як робити репортажі й писати, я готова вчитися, щоб знати все, що може знадобитися для цієї роботи».

      Вони були досить поблажливими й потисли мені руку. А один із чоловіків навіть провів мене до ліфта. Коли я натиснула кнопку виклику, то відчула, що моє серце