Сестра Керрі. Теодор Драйзер

скочив з ліжка незвично жваво і прочитав записку. Тоді злегка цмокнув язиком, як ото підганяють коней, то була єдина реакція.

      – Як ти гадаєш: куди вона могла піти? – спитала збентежена Мінні.

      – А я знаю? – відповів він, і в очах його спалахнула зверхність. – Пішла, то й пішла, тим гірше для неї.

      Мінні стурбовано похитала головою.

      – Ох! – зітхнула вона. – Вона сама не розуміє, що наробила…

      – Ну що ж, – Гансон потягнувся. – Чим ти можеш їй зарадити?

      Мінні була все ж таки щиріша. До того ж вона краще уявляла собі все, що могло загрожувати Керрі.

      – Лишенько… – знов зітхнула вона. – Бідолашна сестричка…

      Саме в той час, коли точилася ця розмова, – десь о п’ятій ранку, – наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своєму прихистку.

      Для Керрі в її новому становищі найважливішим було те, що в ньому крилися різноманітні можливості. Керрі не прагнула лише дрімотного існування в затишку й розкошах. Вона крутилася в ліжку, налякана власною рішучістю, рада, що тепер вільна, але й стурбована думками про те, чи знайде якусь роботу. І чого можна чекати від Друе?

      Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутнє було цілком прозоре. Він не міг утриматись від того, що манило. Але не міг так розвинути душу, щоб хоч прагнути поводитись інакше. Вроджена чутливість вела його одвічною стежкою мисливця за здобиччю. Блаженство з юною дівчиною було не менш необхідне, ніж щоденний ситний сніданок. Що б він не робив, він здатен був лише до слабеньких порухів сумління. І лише такою мірою доступне було йому усвідомлення зла й гріха. Отже, повторимось, докори сумління були, але в зародковому стані.

      Другого дня він пішов провідати Керрі. Вона приймала його в своїй кімнаті. Він був все такий же – веселун і жартівник.

      – Ну, що? – промовив він, оглядаючись. – Чого зажурились? Ходімо поснідаємо. Нагадаю: вам треба сьогодні купити дещо з одягу.

      Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі сумніви, які гризли її.

      – Спочатку хотілося б знайти якусь роботу… – похнюпилась вона.

      – Та знайдете! – відмахнувся Друе. – Навіщо турбуватись про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу, не набридатиму.

      – Я знаю… – не зовсім упевнено відповіла вона.

      – Ви в нових черевиках? Ану, пройдіться. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.

      Керрі слухняно вдягла.

      – Справді, сидить, як наче на вас шита! – зауважив він і торкнувся її талії, потім відступив на кілька кроків і оглядів ще раз із щирим захопленням.

      – Кажу, вам потрібна ще нова спідниця. А поки що – снідати!

      Керрі одягла капелюшок.

      – А рукавички? – нагадав він.

      – Ой, вони тут, – вона вийняла їх з ящика шифоньєрки.

      – Ну, то ходімо? – він узяв її під руку.

      Так розвіялися вчорашні передчуття.

      І це