Сестра Керрі. Теодор Драйзер

з приводу роботи…

      – Ага! – перебив він. – Так-так… Як ваше ім’я?

      – Керолайн Мібер.

      – Ну то, ходімте!

      Темними проходами між купами ящиків, від яких тхнуло новим взуттям, він привів її до залізних дверей, що вели в майстерню. Перед її очима постало велике приміщення з низькою стелею, наповнене гуркотом і клацанням верстатів. Біля них працювали чоловіки без піджаків, у білих сорочках і синіх строкатих фартухах. Керрі боязко пробиралася за майстром поміж клацаючих автоматів, пильно дивлячись перед собою. Вони дістались віддаленого кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.

      Порухом руки містер Браун підкликав майстра, що вийшов з лабіринту машин і верстатів.

      – Ось ця дівчина, – сказав він і додав, звертаючись до Керрі: – Ідіть за ним.

      Містер Браун пішов, а Керрі попростувала за своїм новим начальником до маленького столика у кутку.

      – Ви ніколи раніше не працювали на такому виробництві? – запитав майстер досить суворо.

      – Hi, cep, – відповіла дівчина.

      Його, видно, неабияк дратувало, що доводиться гаяти час із невмілим дівчиськом. Проте він усе ж записав її ім’я і провів до гурту дівчат, які сиділи вряд на табуретах перед клацаючими верстатами. Майстер поклав руку на плече однієї з дівчат, що з допомогою машини пробивала дірочки в передку заготовки.

      – Покажи цій дівчині, як усе робиться, – сказав він. – Коли скінчиш, підійдеш до мене.

      Робітниця швидко встала з табурета, даючи Керрі місце.

      – Це зовсім неважко, – сказала вона, нахиляючись до Керрі. – Береш заготовку ось так, закріплюєш і запускаєш машину.

      Вона закріпила пересувним затискачем шматок шкіри, з якого мав вийти передок чоловічого черевика, і натиснула на невеличкий сталевий стрижень. Машина одразу зарухалася і почала різко вибивати з краю передка круглі дірочки для шнурків. Простеживши, як у неї виходить, дівчина полишила Керрі діяти самостійно, переконавшись, що робота йде як слід.

      Заготовки надходили справа від дівчини, що сиділа поруч, а Керрі передавала їх іншій. Вона одразу ж збагнула, що треба дотримуватися певної швидкості, інакше нагромадиться купа заготовок, і вона затримуватиме всіх, хто сидить довкола. Ніколи було й озирнутись, і Керрі ревно взялась за діло. Дівчата ліворуч і праворуч від неї розуміли, що новенькій важко, і намагались по можливості допомогти їй, трохи сповільняючи темп.

      Якийсь час Керрі ні на мить не відривалася від роботи. Одноманітний, ритмічний стукіт машини стишував її хвилювання і переляк. Так спливав час, і вона стала помічати, що в приміщенні темнувато. Повітря було насичене важким запахом шкіри, але Керрі на це не зважала. Почувала на собі погляди інших, і її непокоїло, що вона, мабуть, працює не досить швидко.

      А якось, коли вона не так вставила шмат шкіри в затискач і безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це був майстер. Серце Керрі забилося так швидко, що вона нічого вже не