Батяр з Клепарова. Андрій Аркан

ніяково і наразі збиралися тут швидше з цікавості, ніж з чітким, усвідомленим бажанням добре відпружитися і весело збавити час.

      Та Зеник ані секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьорості, все повторював: «Нічо, нічо, нічо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграє! По тому лябіринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш ніж мати те, що хочеш! Граєм, граєм, хлопаки! Не сумуємо! Граєм!!! Жваво, бадьоро!»

      І тими словами, і своєю поведінкою Зеник справді запалював своїх музикантів, змушував їх краще зігратися, відточувати свою майстерність. І всі плекали в своїй душі непохитну надію, всі твердо вірили, що Зеник добре знає, що він говорить, що він робить, а найкраще знає, що він хоче і куди всіх має вести. І жодного дня, окрім постів, «Лябіринт» не припиняв своєї роботи.

      Підприємницька жилка Зеника в ті перші, напружені дні проявила себе якнайкраще. Без будь-якої реклями, бо на рекляму вже не було ані ґроша, в «Лябіринті» проводилося все, що так чи інакше могло викликати до нового закладу інтерес, привернути хоч якусь публіку і то за дуже помірну ціну, а то й безкоштовно. Але він також не цурався жодної нагоди добре закалимити. Від дитячих свят-співаночків, до репетицій і виступів хорів, церковних служб, весіль, прийнять, концертів, виступів, ну й, звичайно, самих танців – усе в «Лябіринті» проходило якнайкраще.

      Важливим надбанням для Зеника виявилася пані Стефця. Один час вони навіть були дуже добрими сусідами, бо їх як нікого єднали взаємні вподобання. Пані Стефця кохалася в гарній музиці і обожнювала добрий спів, а Зеник любив добре попоїсти.

      Чи не з самого дитинства пані Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебільшення, майже всі кухні Львова. А починала з замарстинівських кнайп, далі пішли невеликі пекарні, цукерні та каварні, а вже в зрілому віці – поважні ресторації, куди пані Стефцю радо запрошували, іноді й переманювали, бо пані Стефця вважалася однією з найкращих господинь-кухарок на цілий Львів. В силу відомих обставин вона як українка не могла, та й особливо не прагнула зробити собі кар’єру, хоча всі відомі львівські шеф-кухарі гонорових ресторацій залюбки користувалися її послугами як помічниці, самі ж пожинали всі лаври талановитих кулінарів. Але роки минали. І пані Стефця все частіше почувала себе не в силі жваво і натхненно виконувати свою улюблену роботу так, як то було замолоду. Аж поки цілком не покинула свою працю і не відійшла на емеритуру. Та ненадовго… Бо тут ні сіло ні впало знову вигулькнув той старий холєрник Зеник зі своїм дансингом і з новими ідеями! Щось там вони з паньов Стефцьов міркували, розважали, сперечалися. Бо пані Стефця одразу ж навідріз відмовилася повертатися до колишньої праці – роки вже не ті, та й здоров’я так само, та вислухавши ще і ще раз усі Зеникові аргументи, врешті здалася й пристала на його пропозиції. І та їхня зустріч завершилася гучним могоричем, аж сусіди дивувалися й заздрили, бо той могорич уже на «мале вісілє» потягнув. Як виявилося згодом, головним і переконливим аргументом для пані Стефці була близька відстань до того