Батяр з Клепарова. Андрій Аркан

і замарстинівським також, довелося кинутися врозтіч, хто куди.

      Северин мчав нічними вулицями і тішився, відчував невимовний захват та піднесення – і честь батярську збережено, бо нічим не зганьбився перед тими личаківськими, і здоров’я свого не втратив у тій страшній сутичці, яка могла стати останньою в його житті, і бузя вціліла. Вийти з таких стрічей без жодної подряпини на твари – то велика справа! Северин майже летів над рідними, такими любими серцю львівськими вулицями.

      Ось паркан. Сходи.

      Двері в дворик. Дворик. От матолки! Хто ж на ніч білизну залишає сушитися!

      Висока цегляна стіна.

      Знайомі виступи і вибиті цеглини, аби вибратися нагору.

      Так, вже на горі. Тепер зіскочити вниз.

      Ще один дворик. Вихід на галерею внутрішнього балкона і через довгий коридор на іншу вулицю.

      Тепер бігти до кінця вулиці і звернути праворуч. А сюрчання свистків і розлючений гавкіт псів хоча й долинає з кількох боків, та звучання те все слабшає.

      Тепер звернути за ріг будинку.

      Четвертий дім з краю. Забігти в браму глухого внутрішнього двору, з якого немає іншого виходу. Але там, на долівці того двору, під однією зі стін є дуже цікавий каналізаційний люк.

      На самому краю хідника зарухався важкий чавунний люк. Він відсунувся чимдалі набік і з нього обережно вигулькнула, лише по самий ніс, Северинова голова.

      На всі боки вулиця була порожньою й тихою. Нічна вільгість лагідно обіймала зморені за день будівлі, вкривала сизою росою чорну бруківку. Ліхтарі де-не-де висмикували з темряви освітлені плями безлюдного простору. Ніде ані шелесне. Северин спритним стрибком з ями опинився на вуличній бруківці. Немов бавлячись, засунув на місце важезний люк. Він спершу почув, а потім і помітив, як у самому кінці освітленої вулиці метушилися якісь люди з розлюченими песиками. Ті люди щось вигукували, верещали, шлякали, а песики нестримно гавкотіли, що чутно було на чверть Львова. І не соромно їм було людей будити! Северин нарешті здогадався, що то, мабуть, були поліцейські. Цікаво, а що вони там роблять у такий пізній час, на тих вулицях у батярському районі? Мабуть, шукають когось.

      Северин поправив на собі маринарку й капелюха і, злегка насвистуючи мелодію нової пісеньки «Ми нині стрінулись знову…», аби не привертати до себе зайвої уваги, зникає невловимою тінню у м’якій темені батярських кварталів.

      Після того недоречного і дурнуватого інциденту з навіженими личаківськими, які так необачно, і так брутально впхалися своїми кривими ґємбами в ту давню, інтимну Северинову історію з його невловимою незнайомкою, він пережив неспокійну, важку ніч.

      Можливо, того вечора наміри личаківських в «Лябіринті» були мирними, навіть доброзичливими. Можливо, вони, щось там між собою порішивши, справді забажали помиритися і заприязнитися з Северином, а заодно й з усіма клепарівськими. Хто ж про то тепер скаже, що в них тоді було на умі! І якби таке відбулося іншого