Дім, у котрому заблукав час. Вiкторiя Гранецька

і скинути того нотатника? Це ж він зробив, більше нікому…

      Богдан у кілька кроків опинився біля полиць. Підняв з підлоги чорний нотатник з червоною кішечкою, розрівняв зіжмакану сторінку… й одразу ж згорнув його назад, уздрівши на розвороті перші рядки вірша, котрий щойно почувся йому в порожній кімнаті. Це неможливо. Він що… вже божеволіє без Мири? Чи це така реакція психіки на відсутність сексу протягом… скільки там часу минуло, відколи вона пішла? Ага, щойно виповнилося рівно шістдесят дев’ять днів, сім годин і п’ятнадцять хвилин, якщо зараз чверть на шосту. Без сексу. Чи без любові?

      Він акуратно поставив нотатник на поличку між двох книжок – «Звіяними вітром» Маргарет Мітчелл і «Трагедіями» Шекспіра. Запам’ятав місце. Заборонив собі думати про Миру. Вирішив сьогодні більше не думати про секс. Бо такі думки до добра ще нікого не довели. Краще вже думати про роботу…

      Отже, робота. Богдан працював у невеличкій туристичній агенції «англійцем» – себто перекладачем англійської, хоч іноді доводилося бути і «швейцаром» (коли навідувалися поважні закордонні гості, що для них треба було відчиняти-зачиняти двері, чемно всміхатися й супроводжувати куди забажають), або й «летючим голландцем» – у випадку, якщо належало «літати» – опинятися одночасно в різних місцях (приміром, у консульстві – в черзі за клієнтськими візами й у нотаріуса, що мав завірити кілька важливих папірців), робити декілька справ за один раз та вирішувати безліч суперечливих питань – щоб і клієнти, і керівництво були задоволені. Словом, «крутитися» й щомісяця виходити якщо не на преміальний максимум, то хоча б на звичний прожитковий мінімум. А все тому, що їхня агенція мандрів «виросла» зі звичайного бюро перекладів, коли засновнику забаглося розширити фахові горизонти, а заразом і незле підзаробити. Більшість штатних перекладачів, поставлених перед цим фактом, негайно звільнилася, а ті, що залишилися, з жахом очікували, коли засновник відкриє на базі їхнього бюро перекладів ще й міжнародну шлюбну агенцію, отоді гаплик. Богдан теж виявився серед «залишенців», але він волів не думати про початок кінця, та й ліньки було шукати нову роботу. Зрештою, він колись вивчився на перекладача і саме цим заробляє собі на життя, все інше не повинно його обходити…

      Кажуть, найкращі перекладачі ті, присутності котрих не зауважуєш під час перемовин, – відчувається лише плавний текст-синхрон, без пауз та «зажовувань» – не скупий і не занадто витворний, а рівний і гладенький – ніби між мовцями й немає посередника. Найкращі перекладачі зазвичай володіють приємним, але безбарвним тембром голосу, щоб не врізався намертво у пам’ять; вони не надто молоді, проте ще не старі, їхня зовнішність також не привертає зайвої уваги – не красені, але й не потворні. Словом, ви їх і не згадаєте опісля. Найкращі перекладачі – типові.

      Богдан був типовим. Двадцять сім років, середній зріст і статура з помірно розвиненими м’язами, русяве волосся, зачесане назад, сіро-зелені очі – такі, котрим хочеться довіритись, але знову ж таки – не занадто. Його одяг теж не міг сказати про нього