Вітіко. Адальберт Штіфтер

відбивав напади чужинців і обирав задля цього військового ватажка, який потім знову не мав ніякої влади. Таким був батько Чех, що сімсот років тому привів наш народ у цю землю. Після нього не було ніякого володаря. Таким був Само п’ятсот років тому, після нього знову не було ніякого володаря. Про добробут і право громади дбали старші громади, яких через те називали старостами. З’їзд старост усіх громад порядкував усією країною. Той, хто завдяки своєму майну і досвіду мав видатні здібності, міг стати старостою навіть у молодому віці. Отак з’явилися такі назви, як лехи, кмети, владики. Якщо хто-небудь славився своєю мудрістю, інші доброхіть слухалися його, наче князя, і він мав батьківську владу. Таким був Крок. Але, як і діти тоді після смерті батька поділяли спадщину і обирали для керування нею владику зі свого числа, так інколи й діти країни теж обирали для керування нею владику країни, який потім ставав їхнім князем. У пізніші часи це ставалося дедалі частіше. Але дітьми країни завжди були лехи, кмети і владики. Ці діти зібралися тепер у цій залі. Князь править тільки через вас і разом із вами. Ваші права слід забезпечити раніше від прав князя, бо князь походить від вас. Тільки так може настати щаслива і миролюбна доба, за якої хтось один не може тільки для себе вживати та марнувати всю силу і добро. Але серед князів траплялися такі, які не шанували прав дітей країни і думали тільки про власний добробут. Навіть наш шляхетний, ясновельможний і славетний князь Собеслав – нехай Господь дарує йому одужання – не завжди просив ради великих і часто лишав їх осторонь. Тому я й не підводився за його посланця на нашому з’їзді, хоча мені аж ніяк не кривдно, що він сидить отут перед нами на стільці. Оскільки вам тепер як дітям країни треба обирати князя, ви, звичайно, зважите все аж до останнього висновку, хто має бути майбутнім князем і чи поважатиме він ваші права. За ці дії ми можемо висловити вам лише найглибшу подяку, бо завдяки вам на наші поля знову повернуться щастя, спокій і багатство, як і було колись. Дехто з нас до вашої появи в цьому місті й цій залі провадив багато різних зустрічей і спрямовував свої думки й на ці речі. Нам прийшов на думку чоловік, якого раніше вже називав мій брат Зната і якого порадив превелебний єпископ Оломоуцький: Владислав, син нашого колишнього шляхетного князя Владислава. Він добрий і приязний, любить наших дітей, поділяє їхні радощі і страждання, дослухається до їхніх думок, грає в їхні ігри і поважає їхні права, шанує їхніх батьків і поради цих батьків. А якщо ви оберете іншого Владислава, сина Собеслава, то, безперечно, тільки тому, що переконані, мовляв, він ще краще захищатиме ваші права, ще більше дослухатиметься до ваших порад, дасть ще більше щастя дітям нашої країни. Я закінчую свою промову, що й так уже тривала задовго.

      Начерат знову пішов на своє місце.

      Пролунали вкрай гучні, майже оглушливі вигуки:

      – Не сина Собеслава! Твого Владислава! Владислава! Владислава! Владислава!

      Син Начерата відстебнув свого меча разом із піхвами від пояса і на радощах підкинув його над головою. Більшість присутніх почали ляскати долонями по піхвах мечів, усюди гуркало і бряжчало. Мало не всі попідводились,