Вітіко. Адальберт Штіфтер

ріг.

      – Ну, шкіряний, – мовив він, – невже я справді схожий на розбійника, який прагне вбивати людей, що їздять отак самотою?

      – Ні, – відповів Вітіко, – але ти міг би бути надто поквапним.

      – Він такий і є, – докинув червоний вершник. – А тепер глянь на того, хто їде позаду мене, – розповідав він далі. – Це Велислав, він завжди каже, що вірний, проте не знає кому, він ще такий молодий, що навіть не почав бути вірним. Тож озирнись на нього.

      Вітіко озирнувся. Велислав їхав на рудому коні, мав каштанове волосся і очі, брунатне вбрання, пір’їну шуліки на чорній шапці, меч і ріг.

      – Що ж, я підозр не викликаю, – сказав він Вітіко.

      – Так, – погодився той.

      – А тепер, шкіряний вершнику, глянь просто назад, – казав далі червоний вершник, – це син Начерата, він завжди син Начерата і завжди буде сином Начерата.

      – Таж озирнися! – гукнув чоловік позаду Вітіко.

      Вітіко крутнувся трохи на коні й побачив чоловіка, що гукав. Він їхав на гнідому коні й був дуже гарним юнаком із білявим волоссям, синіми очима і рожевим обличчям. Одягнений у червоно-брунатне вбрання й чорну шапку з білою пір’їною, він мав меч і ріг.

      – Я не загрожую нікому, – запевнив він Вітіко.

      – Хіба що всім гарним дівчатам! – усміхнувся червоний вершник.

      – Я міг би підтримувати шляхетну дружбу і з лицарем, наприклад, із цим шкіряним вершником, – мовив юнак.

      – Може, а може, й ні, я тим часом ще не можу сказати, – стенув плечима Вітіко.

      – А тепер іде другий ряд позаду нас, – пояснював далі червоний вершник. – Це Бен, його ще звуть Полководець, але він не полководець. Правда, Бене, ти ж не полководець чехів? – гукнув він назад товаришеві.

      – Я скоро буду ним, – відповів той.

      Вітіко озирнувся. Той чоловік їхав на вороному коні, мав світле волосся, зелене вбрання, чорну пір’їну на чорній шапці, меч і ріг.

      – Того, що праворуч від Бена, звуть Каста, – розповідав червоний вершник. – Ти тільки глянь на нього, він завжди піде на смерть задля своїх друзів. Касто, ти помреш за нас усіх! – гукнув червоний вершник.

      – А ви всі за мене! – відповів Каста.

      Каста їхав на вороному коні, мав русяве волосся, сіру пір’їну на чорній шапці, ріг і меч.

      – А ті двоє позаду їх – сини Сміла, великого полководця князя Собеслава, – знову заговорив червоний вершник, – вони завжди прагнуть робити одну роботу, мають однакових коней та вбрання і ще повинні признатися нам, чи їхні любки мають однакові очі. Ти бодай глянь на них, мій шкіряний.

      Вітіко озирнувся і тільки побачив, що обидва вдягнені в зелене, мають червоні пір’їни на чорних шапках і кожен їде на буланому коні.

      – А ще далі ззаду їдуть Мікул, Радміл та інші, – пояснював червоний вершник, – тепер немає сенсу озиратися на них, а якби ми замість кавалькади знову зібралися в гурт, ти, можливо, ближче поглянув би на них і побачив би, чи вони подобаються тобі.

      Вітіко помітив, що всі ті чоловіки вдягнені однаково: не дуже широкий верхній одяг із поясом, тугі штани і шкіряні