Вітіко. Адальберт Штіфтер

добрий чоловік і справедливо урядує.

      – Тобто якогось поганого князя ти б повалив? – запитав червоний вершник.

      – Якби я й міг повалити поганого князя, і то сам, – відповів Вітіко, – я б не робив цього, якщо він урядує згідно з правом, бо міг б прийти ще гірший і несправедливіший, але поганому я б не служив.

      – Якщо ти каменотес або вчений, що повільно їде до Праги, – мовив червоний вершник, – то князь цілком міг би скористатися твоєю доброю службою, бо хоче перетворити дерев’яну Прагу в кам’яну, прокласти вулиці під шнурок, обтесати купу каміння, яким він хоче вимостити підлогу у Вишеграді, а також панелі для церковних вікон, а ще й збирати книжки.

      Після цих слів Вітіко швидко подав свого коня назад, щоб опинитись за межами гурту вершників. Зупинився і крикнув:

      – Якщо ви приїхали глузувати з чоловіка і його коня, які ніколи не ображали вас, то ваша дія ганебна, бо ж вас дванадцять, а то й тринадцять проти одного, але якщо ви все-таки вмієте шанувати честь, щоб хтось один з-поміж вас відповідав за ваші слова проти одного, то я тут, пошліть кого-небудь, щоб я став проти нього. А якщо ви хочете ображати мене, або поранити, або вбити, то робіть; я краще побачу, як ллється тут моя кров як невідомого чоловіка, ніж зазнаю ганьби та дізнаюся, що слов’янська гостинність не шанує чужинця, що їде в країну.

      Сказавши, Вітіко дістав меч, опустив вістря донизу і стояв разом зі своїм конем.

      – Як він так швидко подав коня назад? – дивувався червоний вершник.

      – Я Одолен, син Стржижа, – сказав серед гурту чоловік у зеленому вбранні й повернув голову свого коня до Вітіко, – і ні від кого в цьому світі не потерплю спротиву.

      – Я Велислав, – вигукнув чоловік у брунатному вбранні й теж повернувся до Вітіко, – і не потерплю ніякої погрози!

      – А я Каста! Я Бен! Я син Начерата! – гукнули три голоси.

      – Ох, – заговорив червоний вершник, – якщо тут має бути бійка, то я, звичайно, мав би бути тим, хто братиме в ній участь, бо саме я звернув слова проти цього упертюха. Дивіться, як пташечка настовбурчує пір’я, а ще навіть пушку не має на підборідді і скидається на дівчину. Ану, відступіть, а ти, шкіряний, підходь, ми не заподіємо тобі лиха. Я прошу в тебе вибачення за слова, з якими я звернувся до тебе. Ти більше не почуєш таких. Ми веселі хлопці і кажемо один одному грубі слова, які не мають значення. Якщо ти ще глибше заїдеш у країну давніх чехів, то побачиш багато таких, як ми.

      – Ви не повинні казати таких слів, – застеріг Вітіко.

      – Казати чи не казати, – мовив червоний вершник, – так уже сталося, тож повір мені.

      – Якщо ти кажеш, що й у думці не мав нічого поганого проти мене, і обіцяєш більше не казати ніяких лихих слів проти мене, то я віритиму тобі, якщо й твої товариші мають таку саму думку.

      – Вони мають таку саму думку, – запевнив червоний вершник. – А тепер підійди і їдь з нами так довго, як тобі до вподоби.

      – Я їду тільки ступою, – попередив Вітіко.

      – Він уже видає закони, – мовив