Історія русів. Український переклад. Неизвестный автор

і заселені їхніми королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було б крайнє безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам – овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому – яничарів та спагів, а в іншому – солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому також відомі назви од мушкетів – мушкетери, од карабінів – карабінери і так далі.

      Таким чином, і руські воїни називалися кінні – козаками, а піші – стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці – від стрільби, сердюки – від серця, або запальчивості, а козаки та козари – від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які приписують заведення козаків їхніми королями, стосується лише нежонатих запорозьких козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з руських охотників, про яких історія широко повідає. Осідлі ж і запасні козаки, названі від того реєстровими козаками, були всі по провінціях і повітах руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях, себто околицях та куренях. А королі польські Владислав Другий і Стефан Баторій через гетьманів своїх руських хоча і робили козакам розпорядження, але те стосувалося лише управління та комплектування їхніх полків, кінних козацьких та піших сердюцьких, котрі набиралися із козацьких родин, які мешкали околицями та куренями своїми у всіх воєводствах руських; і стосувалося це до примноження їхніх чиновників та урядників, але жодним чином не до нових заведень козацтва, про що свідчать самі тих козаків привілеї та універсали, тут описані. Коли ж вважати первісне козацтво від скіфів та козарів, то вийде все те саме, що вони пішли од свого племені слов’янського, бо відомо, що скіфи, або, кажучи правильніше, скити, були слов’янами, себто людьми, котрі замешкували над Волгою і на Кавказі, а козари, властиві предки руських козаків, мешкали по всій Русі як вибрані з того ж таки народу на службу Вітчизни.

      Черкасами називали й писали всіх майже малоросіян, а не самих лише козаків; але називали їх так лише великоросіяни на відміну від своїх мешканців і давали їм назву за чільним їхнім містом Черкасом, що стоїть над рікою Дніпром, де гетьмани руські мали резиденцію і де був верховний трибунал тої землі. Давати ж народам назви за чільними їхніми містами – звичайна річ у цілому світі. Так називали москалями всіх росіян за містом їхнім