Історія русів. Український переклад. Неизвестный автор

зуму і потуги, але нездоланна сила інерції тисячолітнього буття, нашого генотипу і нашого характеру присутня буде в наших найсміливіших дерзаннях.

      Твердіше дивімося в дзеркало. Твердіше в тому розумінні, що не одхиляймося од свічада, коли воно твердить нам неприємні речі. Але і не цураймося його, коли справедливі твердження нам приємні. Це нам буде легше робити. Дуже багато ми не знаємо про себе – ця книжка має властивість нам дещо розтлумачувати. І вперше, і вдруге, і втретє. Ми гірші, аніж ми думали про себе в найприкріший час петрівчаної ночі, але ж ми і кращі, аніж видаємося собі в мить золотої ейфорії. Ми тверді, пругкі, відчайдушні, сентиментальні і романтичні. Часом надто жорстокі, а часом слиняві лінюхи і надзвичайно безалаберні люди.

      Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора.

      Чому у нас відступників так много

      І чом для них відступство не страшне, —

      колись скрушно і трагічно брав голову у руки Іван Франко. Тому, хто намагатиметься відчитувати рентгенограму сучасних вчинків нашого народу, знадобляться ці гарячі сторінки про минуле.

      Трохи більше як півтора століття проминуло з того часу, коли Осип Бодянський видав «Історію русів» в оригіналі, у Москві, і вже 60 років як вийшла вона українською мовою у Нью-Йорку. Обидва тиражі незначні. Раритет в обох випадках. Спробуй, бібліофіле, книжнику непогамовний, дістань цю книжку. Обидві вони були переді мною, коли я взявся відтворити цю видатну пам’ятку культури сучасною літературною мовою. Американський переклад В’ячеслава Давиденка за редакцією і з вступною статтею Олександра Оглоблина, з обкладинкою Якова Гніздовського вийшов у Нью-Йорку в 1956 році у видавництві «Вісник» – ООЧСУ. Редакція від себе додатково супроводила це видання ще і таким розтлумаченням свого завдання: «Готуючи до друку українські видання, редакція намагалася якнайбільше наблизити цей твір до сучасного українського читача і заразом якнайменше відійти від його первісного оригінального тексту. Це не було легким завданням. Мова-бо „Історії русів“ – це не просто російська літературна мова кінця XVIII століття, як твердив дехто з дослідників цієї визначної історичної пам’ятки. Це – мова, якою писала тоді українська шляхетська інтелігенція, – з багатою домішкою українізмів у зворотах і чисто українських слів. Чимало є в ній української військової, соціально-політичної і побутової стародавньої термінології, приповідок, пісень, навіть цілих речень, писаних народною українською мовою».

      Редакція вважала, що мова, на яку був перекладений текст «Історії русів», не була в стислому значенні сучасною українською літературною мовою. Мені ж хотілося наблизити книжку до сучасного читача, і я намагався позбутися пересадів старожитньої лексики, надміру діалектизмів, переважно галицизмів, і, звичайно, позбутися деяких пропусків слів, деяких неточностей. Коротше кажучи, я намагався бути ближчим до сучасного читача, аніж ставив собі за завдання автор перекладу 1956 року.

      «Предкладати – пропонувати, сливе – майже, передніше – раніше, ознаймував – оголосив, преємник – спадкоємець, скудота – злиденність, нагани – дорікання, драпіжницькі – хижацькі» і таке інше; цей парний ряд слів, в якому я зупинявся на другому варіанті, свідчить про мій свідомий намір осучаснити текст. А все ж він лишається певною мірою важкуватий, бо збережений синтаксис і старі призабуті форми дієприкметників, а «тая» та «сей», майже послідовно вживані, додають свого специфічного аромату…

      Іван Драч

      Нерозгадані таємниці «Історії русів»

      Є твори, доля яких в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду. Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою, зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі в Україні з’являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: «Енеіда» Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та «Історія русів»[1], яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства.

      Цей історіософічний трактат мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння. Він з’явився, щоб спинити зрештою черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім’я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія – не історія, отже, мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного. Підлеглому племені вділялася

1

Слово «русів» пишемо з малої літери згідно сучасного правопису, оскільки це – найменування народу.