По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд

Звучить, мабуть, дико, але я б цього нікому не сказав, окрім тебе.

      – То пиши, чого чекаєш? Одрости волосся і пиши вірші, як отой Д’Інвільє в «Літературному клубі».

      Еморі ліниво дотягнувся до стосу журналів на столі.

      – Читав цю останню пробу пера?

      – Ніколи не пропускаю. Вони виняткові.

      Еморі гортав номер.

      – Ого! Він що – першокурсник? – сказав він із подивом.

      – Ага.

      – Послухай оце! Господи!

      Говорить служниця:

      Чорне покривало вкрило земну твердь,

      Як білі конуси, у срібному полоні,

      Гойдають полум’я свічок вітри,

      Як тіні, що зникають на долоні,

      О, Піє, Помпіє, – ходім скоріше геть…

      – І що б це мало означати?

      – Це сцена в ідальні.

      Вознісши руки, наче крила, догори,

      Лежить вона на білім покривалі,

      Немов святої лик її прекрасний,

      Молю, Куніццо, вийди із пітьми!

      – Господи, Керрі, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумію, хоч сам полюбляю літературу.

      – Це все досить цікаво, – позіхнув Керрі. – Правда, коли щось таке читаєш, то на думку спадають катафалки і скисле молоко. Але це – не найкращий його витвір.

      Еморі жбурнув журнал на стіл.

      – Нехай, – зітхнув він. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь відірваний від загали, але недолюблюю всіляких диваків. Не можу ніяк вирішити, чи далі плекати свій хист і стати, приміром, видатним драматургом, чи плюнути на все і стати принстонським зализою?

      – А навіщо вибирати? – знизав плечима Керрі. – Краще плисти за течією, як я. Я взагалі збираюсь грітися в промінні слави мого брата Берна.

      – Я не можу плисти за течією – я хочу бути помітним. Я хочу мати вплив, хоча би з-поміж студентів. Скажімо, або бути головним редактором «Принстонівця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрі.

      – Ти надто забагато про себе думаєш (Еморі ця думка здивувала).

      – Ні, я й про тебе теж думаю. Ми маємо спілкуватись із рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приємно бути снобом. Я б, наприклад, хотів привести якусь кралечку на бал у червні, але щоб я зміг бути при цьому невідпорно елегантним. І представити її всім нашим серцеїдам і футбольним капітанам, і таке інше…

      – Еморі, – сказав Керрі, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарешті, чимось, якщо ні – просто розслабся. – Він позіхнув. – Ходімо, нехай кімната трохи провітриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.

      Еморі знехотя приєднався до цієї пропозиції. Він вирішив, що злет його кар’єри почнеться з наступної осені. А поки можна разом із Керрі влаштовувати веселі оказії у стінах «Універу 12».

      Вони підкладали лимонний пиріг у ліжко бідолашного єврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрівач у кімнаті Еморі, що дуже спантеличило пані хазяйку і місцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеїв-пияків»