Її. Сергій Мисько

моїх улюблених троянд. Розгойдана вранішнім вітерцем, злегенька поскрипувала відкрита кватирка. Було добре чутно, як поспішають до школи діти. Вони жартували, сміялися… З ними мала бути і я.

      Вересень. Я не пішла до школи. Перший раз до першого класу. Я мала б старанно виконати домашнє завдання. Спочатку записати в чернетку, а потім начисто виводити букви в зошит. Ні, я б їх не писала, а вимальовувала…

      «Наташенька! Давай, швидше! Ми запізнюємося!», – ці останні, почуті мною слова, сказані сусідським хлопчиком своїй сестричці, стали запрошенням у абсолютну тишу.

      Потрійна тиша. Абсолютний вакуум в кубі. Тіло зникло. Невідомість, беззвучним відлунням мороку заповнила моє єство. Почалося моє інше життя.

      Так обірвався зв’язок із зовнішнім світом.

      Комп’ютерна гра. Пачамача

      Вона запитала у Майбутнього:

      – Який день сьогодні?

      Наступного дня отримала відповідь:

      – Вчора була п’ятниця…

      Чорний колір змінила нова реальність насичена абсурдними парадоксами. Чітке і яскраве, але невидиме… і схоже на комп’ютерну гру про пригоди у магічних світах.

      Порядок речей, на диво, здався мені дуже логічним. Моє минуле розлетілося на друзки. А теперішнє пропонувало аж занадто екстремальні умови. Я була, але мене не було! Майбутнє пропонувало тільки відповіді на загадки, які я ще не придумала. Ні тіла, ні свідомості і одночасно абсолютна здатність усвідомлювати це. Нажаль, керувати нею я не мала можливості. Все відбувалося всупереч моїм спробам завершити це божевілля. Інші форми, химерні персонажі. Щось зовсім незвідане, але не вороже, відмінне від вже існуючого в моєму світі.

* * *

      Першими з’явилися кольорові невидимі миші. Висунули свої вусаті носики із чорних дір мороку, принюхуючись до моєї появи.

      Вони швидкі та хитрі. Дарма, бо хитрі до певної міри. Напрочуд легко попадалися у мої пастки…

      Поки я поселяла у скляний слоїк червону мишу з мишоловки, відчувала, як інші шість, присутніх у цьому об’ємі, спокушені наживкою, чекали своєї черги. З нетерпінням і тремтінням очікували тієї миті, коли можливість буде накинутися на згубну поживу.

      Знову налаштувала мишоловку на автоматичне спрацювання. Наживкою цього разу була солодка цукерка іриска. Розраду тепер мали ці кольорові миші. Безпрограшний варіант. Наперебій ринули назустріч спокусливій смакоті. Тепер вже шість їх вовтузилося в скляному полоні. Останньою вкусила наживку зелена миша. Принада важливіша за життя. Причина в незнанні. Достоту зрозуміле для них означене пахощами.

      Тільки-но я хотіла вкинути й цю мишу у слоїк, як раптом мою забавку обірвав чийсь голос. Від несподіванки я відпустила її. Зелена вертихвістка обернулася на зелений горішок і відразу зникла, не оминувши прихопити з собою цукерку…

      Натомість я почула чийсь приємний до солодкого голос:

      – Вітаю з летаргією… Тут діє система подвійних стандартів: вхід один, а виходів два: додому чи у невідомість. Шанс вийти звідси мізерний,