Її. Сергій Мисько

Вибрала навмання одну з них і люб’язно мені запропонувала. Я вирішила не ризикувати, тому спробувала чемно відмовитися від частування:

      – Не люблю я пігулки. Скуштуйте краще ви.

      – Це не пігулки, а смарагдові кульки. Можеш називати їх горішками. Я вже вдосталь поласувала цими кульками свого часу, – загадково посміхаючись, почала виправдовуватися красуня.

      – Про це знаєте тільки ви. Всі пігулки гіркі.

      – Не всі. Тобі треба повторювати двічі?

      – Не знаю…

      – Чого ти? Не ображайся. Ця, не гірка. Смачнюча… На смак, як горіхова іриска. Не пожалкуєш. Починай жувати. Та не пігулки це, – улесливо відповіла напівпрозора жінка.

      Я нарешті наважилася скуштувати.

      – Справді… Схоже на іриску зі смаком грецького горіха, – відповіла я Пачамачі.

      Насправді смак у цієї кульки був неперевершений. Казковий аромат вартий всіх чудес світу. Таких кульок я ще ніколи не куштувала. Мабуть мені і всіх пігулок із цієї дивної пляшки було б замало.

      – Жуй, жуй. Отак. Правильно, без цього далі ніяк. А жувати доведеться ого-го. Тут ти нікому не треба, окрім самої себе… та й то не завжди.

      Я тихцем проковтнула іриску, а сама час від часу вдавала ніби продовжую жувати. Нічого не змінилося. Тому я спокійно продовжила розмову:

      – Я маю бути у школі. Пусто у вас якось. Порожньо. Тільки звуки, миші та ви із своїми вибриками. До речі, зелена миша перетворилася на горішок і втекла…

      Пачамача у відповідь посміхнулася:

      – Впіймаєш, згодом. Можливо, навіть не тут і не за цієї днини, а вже там – дома… Вона й буде твоїм білетиком у твій новий світ… Швидко ти впоралася з кулькою. Та нічого можна й так. Давай-но перейдемо на ти.

      Замість відповіді мені спало на думку просто кивнути головою.

      – Миші, кажеш? Кольорові… Це звичайні місцеві лабораторні миші.

      – Мабуть я відпущу й інших, – перебила я Пачамачу.

      – Правильно. Хай чекають на нових відвідувачів.

      – Нових?

      – Нових, – передражнила мене Пачамача. – Це не вигадка, не сон, не ілюзія, не марення, не хвороба… Це твоя нова реальність, донечко моя.

      – Навіть не знаю яка я тепер, де я, хто я, але я не твоя донечка.

      – Може моя, а може й не моя. Знову одне й теж. Читай по губам: Пачамача. А твоє ім’я Іра.

      – Пачамача… Я так назвала мою зірку. Я сама вигадала їй ім’я. А ще так скрипить коліщатко на моєму, колись триколісному, велосипедику. Тепер він ракетка на одному коліщатку. Я на ній сюди прилетіла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетів і горіхового листя. Може ви Шуша?

      – Ні, Пачамача. Я твоя зірка. А ти Іра.

      – Зірка? Своє ім’я я пам’ятаю. Її або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге ім’я. Щоб і мамі й тату догодити. А ти часом не Cмерть?

      – Добре. Слухай. Тут, а взагалі і там… немає ніякого розподілу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всі називаєте цими словами.

      – Хто ж ти насправді?

      – Я дно і вершина об’єднані в одне єдине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…

      – Ви