Її. Сергій Мисько

Перебіг подій мав дуже невизначений статус. Мені доводилося безперервно вислуховувати безкінечні теревені. Майже нічого не відбувалося… Знову й знову я мала виконувати чиюсь волю.

      Єдине, що мене надихало на хоч якусь надію, це – обіцянки про моє повернення додому. Я мала все приймати на віру.

      Голос, цієї обліпленої горіховим листям жінки, був для мене єдиною ознакою мого порятунку:

      – Так-от… Ти хотіла знати якими будуть казки майбутнього.

      – Не те, щоб аж занадто, але цікаво.

      – Вважай, що ти сама на разі у такій казці. Дослухайся, дивись, будь нею сама… Невдовзі побачиш, як виглядає звук мого і твого голосу. Коли набридне скажеш мені. Житимеш в ній рівно стільки, скільки зможеш витримати. А ця казка продовжиться і опісля твоєї летаргії… якщо все буде добре.

      – А чому я маю тобі вірити?

      – У тебе немає вибору. Спробуй сама відповісти на своє ж питання.

      – Я мабуть…

      Пачамача перебила мене. Мабуть не даремно, бо відповіла на мої питання, які я їй не встигла озвучити:

      – Буде в тебе дитинство. Не бійся. Витримаєш цю частину казки – вважай себе народженою вдруге. Заспокойся… Кажеш тобі стало холодно? Ось, тримай мішечок. В ньому зелені рукавички. Схожі на справжні руки. Заспокойся, вони іграшкові, але живі. Не буди їх поки що. Просто одягни. Зараз тобі буде зле. Вони зігріють тебе. Ними ти потім маєш доторкнутися до Пачамачі. Тоді вона стане тобою, а ти нею…

      Вона вручила мені прозорий целофановий пакет. В ньому дійсно знаходилися рукавички дуже схожі на справжні зелені руки!

      – Чекай. А ти ж і є – Вона!

      – Не перебивай. Вона, я… Я – це ти, а ти – це я. Ха-ха… Треба ж тобі побачити приблизний варіант своєї досконалості. А ти як думала отримати можливість існувати поза часом і простором? Слухай уважніше. Я – це ти, а ти – це я і навпаки. Тому я можу відразу, всупереч закону, створити рівну собі, а ти ні, бо ти ще не я. Ха-ха…

      – Мені холодно! Не знаю, як це, але відчуваю нестерпний біль. Він стискає мене. Я скоро зникну.

      Мені стало зле. Я втрачала зв’язок навіть з цим примарним світом. Відбувалося щось неймовірне. Я почала зменшуватися і зникати…

      – Одягай швидше рукавички. Не зволікай!

      Я дослухалася поради. Подіяло! Мені відразу полегшало. Приємне тепло повернуло мене в знайомий стан.

      – Заспокойся, ти тепер в надійних руках. Скоро розтанеш, якщо будеш слухняною. Розгадаєш головоломку. Доторкнешся до Пачамачі і вважай, що впіймала зелену мишу-горішок. Будь здорова. Два виходи перед тобою. Хочеш, спочатку додому – у дитинство, а вже потім у невідомість.

      – Хочу додому… А де твоя головоломка?

      – Вона вже розпочалася, щойно ти мене зустріла. Головоломка – це і є твоя казка майбутнього. Проста-простісінька. Вона є і її немає одночасно. Поки ти холодна, маєш знайти все зайве для себе. Уважно дослухай її, бо тобі доведеться в ній жити і опісля летаргії. Якщо все буде добре… Чи це вже говорила. А втім зайвий раз не зашкодить.

      Дідок. Бабуня

      «Душа прагне зла або ж добра. Тілам аби лиш