Куркуль. Максим Бутченко

вченого дядька, з лисиною, наче натертою каніфоллю. Він дві години поспіль стояв у куті, як прибитий, і не замовкаючи розповідав про те, що світовий капіталізм має от-от повиздихати, а пролетаріат – навпаки, скрізь повстати і правити всією Землею. Треба лише потерпіти трошечки, натиснути, зерна не утримувати, а все віддавати Партії. Насамкінець усі вже ладні були розійтися, адже час стояв пізній, аж тут Федот не втримався й спитав:

      – Ти, я бачу, дядько вчений. Університети закінчував, долоньки-он бачу, які ніжні, мов у дівчинки…

      Чоловіки попереду радісно закрякали, а жінки біля виходу гмукнули всі разом.

      – Товаришу, я… – намагався сам за себе заступитися вчений.

      – Так-от, – продовжив Федот, – якщо пролетаріат буде правити всюди й скрізь, то ким саме він буде правити?

      – Е-е-е… – забекав партієць, очі його забігали, а руки затремтіли.

      Чоловіки в приміщенні затихли, а вчений крутився на місці, немов його хтось укусив, згодом зняв окуляри, витяг довгу білу пом’яту хустку та почав люто натирати лінзи. З того часу Федот щоразу відвідував подібні збори, дошкуляв ораторам, але й уважно їх слухав.

      Ось і нині він вийшов надвір і почимчикував до хвіртки. Поруч біля кривого, як у того вченого дядька пика, паркану стояв Нестор, Федотів сусід. Це був п’ятдесятидворічний чоловік із широким обличчям у численних зморшках. Нестор мав вузько посаджені очі й товстуваті губи, нібито стиснуті посмішкою. Обличчя незвичайне, але більш дивовижною була його вимова: Нестор перекручував слова, вимовляв їх недоладно, часто плутаючи або пересуваючи наголос.

      – Шо це, сусідику, тобі не сидиться вдома? – прошепелявив він, стукаючи люлькою об дерев’яний стовпчик.

      – Йду на збори, прочухати твоє керівництво! – одразу відповів Федот.

      – Шо їх чухати, вони нині самі очухуються.

      – Про шо це ти, Несторе?

      – Так у нас у колгоспі, цей, чутки гуляють, буцімто прісєдатєля так вилаяли в районі, так вилаяли! Погрожували судом і таборами… Прийшов до нас у бригаду блідий, як смерть. Я йому кажу: «Ну воно тобі треба, що ти себе мучаєш? Йди на покой!»

      – Ну-ну, і що ж він відповів?

      – Скочив, як оскаженілий, і давай матом на мене. А тоді сів за стіл і спокійним голосом, як той батюшка, пропісочив усіх, от.

      – Несторе, от ти дурню старий. Нашо ти подався в той колгосп?

      – А шо мені? Шо втрачати? Ондо халупа моя перекосилась, як обличчя в прісєдатєля. Корова три роки як померла, а жінки нема в мене, гарнюні такого. Оце ходжу на комітет бідноти, послухаю, як ця біднота порається, аж легше стає. Я як пан серед них, хліб із салом їм!

      – Працювати треба, і не будуть бідувати. А то самогонку жеруть та пісні горлають. Чув я твою бідноту…

      – Це ти, товаришу Шевченко, контрреволюційні пісеньки співаєш. Так і закриють.

      – Ну, якщо ти, старий пеньок, не донесеш, то й не закриють.

      – Це залежить, чи даси ти мені зараз тютюну, о!

      – Хитрий ти! Як