Куркуль. Максим Бутченко

спиш? Спи собі, – одказав Федот.

      – Хіба з тобою заснеш? Швендяєш ночами, як той кіт навесні.

      – Та де я там швендяю, хата в Мачули згоріла, заїхав подивитись.

      – Як то згоріла? Що, зовсім?

      – Я б сказав – геть згоріла.

      – Як же ж воно?…

      – Як-як – отак. Не треба було розпускати байки свої радянські, людей доводити… Останній шмат хліба з рота витягають.

      – Схаменися, іроде! Знову за своє. А як хто почує? Підведеш під холодну, а може ще й гірше, без суду та слідства.

      – От чого ти знов, Шуро, тільки й чути від тебе «схаменися» та «схаменися». Не можу я так! Як твій мозок бабський не розуміє, що не можу!

      – Бабський чи ні, а ти прямо розхрабривсь. Героєм бути хочеш? Добре. Доживеш до старості, то й буянь, тільки після того, як діти на ноги стануть.

      – Гаразд. Годі. Зараз доїм, будемо спати.

      – Будемо. Розумник. А чи ти забув, що матуся моя в Смольному навчались?

      – Та чув уже сто разів. Тикаєш мені своєю матусею. Тільки що з того зараз, заради чого вона навчалася? Навіщо, я тебе питаю? Для чого?

      – Для живого!

      – Ти спиш, чи шо? Що ти верзеш?

      – Що, що… А ото. Не дуже балакай, бачиш, що робиться, за людей тепер людей не вважають.

      – Твоя правда. Хоч цьому тебе матуся смольна навчила.

      Федот проковтнув картоплю та пішов у ліжко до дружини. А тим часом брудні на вигляд хмари замацали небо, розмазали по місяцю спочатку тонкий серпанковий шар, а тоді гладкими мазками прикрили нічне світило. Настала ніч, умочивши село в темну непроникну фарбу.

      Наступного ранку Федот прокинувся, коли сонце ледь пробивалося крізь каламуть хмар. Узимку на селі роботи було небагато: жінки пряли й вишивали, чоловіки порались у сараях та відпочивали. Саша грюкала посудом, вимішувала тісто на пиріжки, згодом збирала старшу доньку Ліду до школи. В їхньому селі три роки як відкрилася школа – три класи й двоє вчителів. Старша вже рік старанно відвідує навчання, їй подобається, он вже й абетку знає, і писати трохи навчилася. А молодша Зоя сиділа на довгому ліжку, цяцькалася із дерев’яною лялькою, яку Федот вистругав минулого літа та причепурив для малої клаптиками синьої тканини, що залишились після шиття його сорочки.

      – Давай-но, поки гарячі, поїж трохи, – звернулась Олександра до чоловіка.

      – Шуро, заспався я щось… Зморила мене вчорашня подорож. А ти чого мене не будиш?

      – А шо ж будити? Петро зарано пішов – на збори, приїжджають із міста комсомольці. Казав, аби й ти приходив.

      – Диви, уже втік. Піду корові насиплю, а ти свині поки навари. Там подивимось, що то за збори.

      – Може, не підеш?

      Шура якимось своїм загостреним жіночим відчуттям усвідомила зле. Запальний був її Федот, спалахував, немов скіпа, але швидко вигорав. Буває, гримне, а за хвилину вже всміхається, мовляв, що ти, мамо, не злий я, така вдача просто. Спочатку жінка його побоювалась, особливо в перші роки. Батьки