Куркуль. Максим Бутченко

, що в ній проживали. Починаючи з зими 1930 року по всьому СРСР сотні тисяч сільських господарств розкуркулили, відібрали хліб, відправили у вигнання до Сибіру й на далеку Північ. Це був останній удар радянської влади по всьому індивідуальному та приватному. Заможне селянство, середняки – остання фортеця відносно незалежного існування людини в радянській державі. Останній проблиск особистої свободи. Довкола в гарячковому темпі будувалась інша країна, де все було колективним, думка підлягала системі, а життя належало Комуністичній партії.

      Півтора року знадобилося Радянському Союзу, аби понад два мільйони дорослих та дітей перетерти жорнами розкуркулювання та репресій, лишаючи навзамін голу землю та невагомий попіл. У людей вирвали залишки їжі, нажитих статків, самоповаги. А останні квадратні сантиметри приватного простору витіснили жорстоко, у нелюдський спосіб.

      Ця книга – про моїх прадіда та прабабу, що проживали на початку минулого століття на Слобожанщині. Їхні життя та доля в певний момент стали для мене взірцевими щодо величезних втрат та мізерних здобутків. Розповідь цієї книги – реквієм за волею. Саме через цю втрату стали можливими і Голодомор, і страшний 1937 рік, і переслідування вільнодумців. І навіть сепаратистський рух у 2014 році, що переріс у криваву війну, – це наслідок втрати особистого, незалежного сприйняття світу. Здеградовані, дезорієнтовані люди, що втратили будь-які ознаки критичного мислення, легко піддалися на маніпуляції російської пропаганди. Коріння війни на Донбасі закопане в далеких 1930-х. Тоді, власне, і заскреготіли-закрутились на цій землі зубчасті колеса розкуркулювання та знищення останньої людської гідності.

      Перед тим як настане ніч, поволі тьмяніють барви. Ця книга – наче вечір, коли темрява заповзає в країну, місто, село, двір, дім, простягаючи потворні руки, аби вхопити й затягти людину в безодню, здавалось, у безпросвітний морок.

      Розділ 1

      Хата палала. Федот різко потягнув віжки на себе, санки глухувато рипнули, прим’ятий сніг хруснув, немов засохлий хліб, кінь зробив два кроки й зупинився. Із занесеного снігом пагорба було видно все село – сотня хат чорніла купками нічної темряви, нерівні краї солом’яних дахів, як чорнильні плями, розтеклись білою сніговою низиною. Сотня тонких кучерявих струмків диму в’юнилась із труб, вони синхронно підводились на три аршини вгору, а тоді зникали, розчиняючись у прозорому повітрі. Здавалось, хати були підвішені на димові мотузочки між небом та землею, немов дерев’яні прикраси на різдвяній ялинці в дореволюційні роки. Горіло на лівому боці села, звідти вогонь підіймав охристо-червоні щупальця, наче прагнув ними торкнутись холодного густого неба. Федот поправив капелюха, що трохи сповз, прижмурився, намагаючись з’ясувати: чия ж то хата в обіймах полум’я? Це, мабуть, Мачули, сільського «партєйного ахтивіста», як любив казати сусід Нестор. Місцевість навкруги палаючої хати охопив пазуристий вогонь. Величезні, дикі та неприборкані тіні стрибали по околиці села, спотикались об тонкі та кістляві дерева, послизалися на неголених кущах, а далі падали на найближчі хатинки. Здавалося, що навіть тут, на пагорбі, чутно плямкання полум’я; хрускіт, із яким воно жерло дерев’яну хатинку, лишав по собі самий попіл. Федот підвівся на санках, подивився ліворуч, на рівне простирадло снігу, не зачеплене ще ані людиною, ані звіром. Він пройшов по снігу, втискаючи в нього глибокі сліди, які згодом дрібнішали – міцний степовий вітер обмів круглі боки пагорба, розтягнув сніг, неначе тісто. Січневий настил зарипів, слід виявлявся не таким уже глибоким, можна було проїхати. Федот знов прижмурився й подивився у вогняну далечінь.

      – Почалося! А я ж попереджав. Що тепер буде? – пробуркотів він і підняв комір овечого кожуха.

      Чоловік повернувся до підводи, умостився на сіні, ухопив віжки, ляснув ними по коневій спині. Кінь повільно зрушив, пройшов п’ять кроків, а тоді Федот спрямував його ліворуч, до села.

      Кінь біг, оминаючи нечасті кущі, що здіймалися на білому простирадлі недостриженою купкою волосся, ламав крижану шкаралупу, проїхав схилом, а як опинився на трамбованому обозному шляху, прискорив ходу. Нерівний, з двома коліями шлях тягнувся крізь декілька безіменних вулиць, тремтів ниткою, кидаючись від одної хати до іншої. Лишалося ще півверсти, і Федот знову натягнув віжки, підганяючи коня. Яскраві відблиски пожежі, які можна було побачити здалеку, падали в сніг, мов струмки крові. Ще кілька хвилин – і він опинився біля палаючої хати, зістрибнув на землю та підійшов ближче. Невисока будівля палала, як величезне багаття. У вузьких вікнах полум’я виявилося рожевим, а згори – понад дахом – насичено-червоним. Праворуч метушилися чоловіки, що ламали низький та кволий парканчик та намагалися розібрати навіс, де зберігався господарський інвентар. Вогонь не повинен був перекинутися далі.

      – Шевченку, ти шо тут?! – гучний, жорсткий голос пролунав іззаду.

      Федот розвернувся і зіткнувся поглядом із неочікуваним співрозмовником.

      – Їхав поруч, побачив полум’я, голово. А маєш щось проти?

      – Я? Маю, такого багато, шо маю, – забелькотів голова колгоспу, що вже добре залив очі.

      Він стояв похитуючись, на почервонілому невдоволеному обличчі