Код да Вінчі. Ден Браун

за сестрою Сандрін до бічного нефа, він був вражений, наскільки аскетичною виявилася Сен-Сюльпіс. Усередині було порожньо й холодно, оздоблено дуже скромно, що нагадало йому аскетичні собори в Іспанії. Коли він дивився на височенне склепіння з опорами, йому здалося, ніби він стоїть під перевернутим величезним кораблем.

      «Добре порівняння», – подумав він. Корабель цього братства скоро перекинеться і піде на дно. Йому хотілося взятися до роботи і хотілося, щоб сестра Сандрін пішла звідти.

      – Мені прикро, сестро, що вас розбудили через мене.

      – Не страшно. Ви ж ненадовго в Парижі. Звідки ви б хотіли почати огляд?

      Сайлас не відводив очей від вівтаря.

      – Не треба екскурсії. Я можу все оглянути сам.

      – Мені не важко, – відповіла вона.

      Сайлас зупинився. Вони дійшли до переднього ряду, і вівтар був лише за п’ятнадцять ярдів. Він обернувся своїм масивним тілом до невеличкої жінки і відчув, як вона відсахнулась, коли зазирнула в його червоні очі.

      – Не хочу видаватися нечемним, сестро, але я не звик заходити в Дім Господній задля екскурсії. Я б хотів помолитися, а вже потім оглянути церкву, – і він м’яко поклав свою важку руку їй на плече. – Сестро, прошу вас, вертайтесь до ліжка. Молитва вершиться на самоті.

      – Як бажаєте, – але їй було не по собі.

      Сайлас забрав руку з її плеча.

      – Добрих снів вам, сестро. Нехай Бог береже вас.

      – І вас так само.

      Коли сестра Сандрін пішла вгору сходами, Сайлас став навколішки перед першим рядом, відчуваючи, як волосяниця вп’ялась йому в ногу.

      «Господи, тобі моя ця робота…»

      Розділ 14

      Софі подумала, як Фаш невдовзі з’ясує, що вона не пішла з будівлі Лувру. Побачивши приголомшення Ленґдона, вона не була певна, чи правильно вчинила, повівшись саме так.

      «Але що ще я могла б зробити?»

      Колись дідусь був для неї цілим світом, а зараз вона з подивом помітила, що майже не сумує за цією людиною. Жак Соньєр став для неї чужим. Їхні стосунки миттєво урвалися однієї березневої ночі, коли їй було двадцять два.

      Десять років тому.

      Софі випадково побачила, що її дід робить речі, що їх вона й уявити собі не могла.

      «Якби я не бачила цього на власні очі…»

      Занадто ошелешена, щоб слухати те, що намагався пояснити дід, Софі відразу переїхала, забравши гроші, які вона відклала, і винайняла маленьке помешкання разом з іншими дівчатами. Сказала дідові ніколи не дзвонити їй. Протягом цих років він надсилав їй картки й листи, благаючи про зустріч, – у неї накопичились десятки нерозпечатаних листів, – але, до його честі, він ніколи не порушив своєї обіцянки і не зателефонував їй.

      До вчорашнього дня.

      – Софі? – його голос в автовідповідачі звучав зовсім по-старечому. – Я так довго виконував твоє побажання… Мені важко телефонувати й зараз, але я повинен поговорити з тобою. Сталося жахливе.

      Стоячи на кухні у своїй паризькій квартирі, Софі відчула холод, коли через стільки років знову почула голос дідуся. На неї накотилася злива спогадів.

      – Софі,