Код да Вінчі. Ден Браун

– його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.

      – Це неможливо, – скипів Ленґдон, – у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.

      – Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.

      – Це божевілля! У Фаша немає доказів!

      Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»

      – Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, – вона зітхнула. – Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.

      Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.

      – А навіщо ви мені про все це говорите?

      – Тому що, мсьє Ленґдон, я певна, що ви не винні, – Софі глянула кудись убік, а потім знову йому у вічі, – а ще й тому, що це частково моя вина, що ви потрапили в біду.

      – Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?

      – Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.

      Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.

      – Не розумію?

      – То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, – Софі зробила паузу. – Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.

      Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.

      – Але чому ви вирішили, що послання для вас?

      – «Вітрувіанська людина», – категорично відповіла вона. – Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.

      – Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?

      Вона кивнула.

      – Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… – Софі закашлялась, – ми посварилися десять років тому, – сказала вона й далі говорила пошепки, – ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.

      – Завдяки «Вітрувіанській людині?»

      – Так. І літерам P. S.

      – Постскриптуму?

      Вона похитала головою.

      – P. S. – то мої ініціали.

      – Але ж ваше ім’я – Софі Неве!

      Вона опустила очі.

      – P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, – вона почервоніла,