Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

усмішка.

      – Як ви здогадалися?

      – Я йшов за вашими написами… та обгортками від цукерок.

      – А щоб мене! Заходьте в дім! Треба щось на зуб покласти, як мій тато любив казати. Ваш хлопчик колу буде?

      – Авжеж. Лео, будеш…

      Він роззирнувся, але Лео вже поряд не було. Він повернувся на тротуар і роздивлявся якісь тріщини на дорозі, наче вони його дуже цікавили.

      – Агов, Лео, колу будеш?

      Лео пробурмотів щось, що Ларрі не почув.

      – Гучніше! – роздратовано крикнув він. – Нащо тобі Бог голос дав?

      Ледь чутно Лео промовив:

      – Мабуть, я сходжу перевірю, чи повернулася мама Надін.

      – Якого? Ми ж щойно сюди прийшли!

      – Я хочу назад! – вигукнув Лео, підводячи очі від дороги. Сонце дуже виразно відбилося в його очах, і Ларрі подумав: «Боже мій, та що це? Він ледь не плаче!»

      – Секундочку, – сказав він Гарольдові.

      – Звичайно, – усміхнувся Гарольд. – Діти, бува, соромляться. Я теж такий був.

      Ларрі підійшов до Лео й нахилився, щоб їхні очі були на одному рівні.

      – Що таке, хлопче?

      – Я просто додому хочу, – відповів Лео, не глянувши йому в очі. – Хочу до мами Надін.

      – Ну ти… – Ларрі не знав, що сказати.

      – Хочу назад піти, – Лео кинув короткий погляд на Ларрі, блиснувши очима повз нього – у бік Гарольда, який стояв позаду на своєму газоні. Потім хлопчик знову опустив очі. – Будь ласка…

      – Тобі Гарольд не подобається?

      – Не знаю… з ним усе нормально… я просто додому хочу.

      Ларрі зітхнув.

      – Дорогу сам знайдеш?

      – Звісно.

      – Добре. Але я був би радий, коли б ти пішов з нами, коли попив. Я так давно чекав зустрічі з Гарольдом. Ти ж знаєш, правда?

      – Та-ак.

      – І ми б тоді назад разом пішли.

      – Я в цей дім не піду, – прошипів Лео, і на мить знову перетворився на Джо з порожнім і диким поглядом.

      – Добре, – квапливо погодився Ларрі. – Іди просто додому. Я прийду перевірю, чи ти повернувся. І на проїзну не виходь.

      – Добре, – і раптом Лео ледь чутно прошепотів: – А чому ти зі мною не підеш? Просто зараз? Разом би пішли. Ну, будь ласка, Ларрі! Добре?

      – Господи, та, Лео, чого…

      – Та нехай, – сказав Лео. І не встиг Ларрі бодай щось іще сказати, хлопчик уже швидко йшов геть. Ларрі провів його поглядом. Тоді розвернувся до Гарольда, стурбовано насупившись.

      – Та все добре, – сказав Гарольд. – Діти – вони чудні.

      – Ну, оцей точно чудний, але, гадаю, має право. Він багато пережив.

      – Не сумніваюся! – відказав Гарольд, і лише на мить Ларрі відчув недовіру: швидке співчуття Гарольда до незнайомої дитини видалося йому таким ерзацом, як яєчний порошок.

      – Ну то прошу до хати! – сказав він. – Знаєте, а ви, можна сказати, мій перший гість. Френні зі Стю кілька разів заходили, але хіба вони рахуються? – його вишкір став усмішкою, трохи печальною, і Ларрі раптом стало шкода цього хлопчика – адже Гарольд таки був ще хлопчик.