Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

той може злякатися. Якщо ні, то він почне стукати й розбудить Стюарта. І що це він робить зі зброєю в руці… якщо це справді зброя?

      Він раптом підняв голову й подивився вгору – може, щоб перевірити, чи горить світло. Френні й далі дивилася вниз. Їхні погляди зустрілися.

      – Боже милосердний! – закричав чоловік на тротуарі. Він несамохіть зробив крок назад, потрапив ногою в канаву і впав на сідниці.

      – Ой! – одночасно вигукнула Френні і теж відсахнулася на своєму балконі. За її спиною у глиняній вазі на підставці ріс великий хлорофітум. Френні, не бачачи, зачепила рослину. Та похитнулася, майже прийняла рішення пожити ще трохи – і раптом кинулася на плитку балкону з гучним тріском.

      Стю в спальні хропнув, перевернувся на другий бік і продовжив спати.

      На Френні – що, мабуть, можна було передбачити – напав сміх. Вона затисла рот обома руками й щосили стиснула ними губи, але сміх усе одно прорвався тихим хрипким шепотом. Оце так грація, подумала вона й знову зайшлася безгучним сміхом у долоні. Коли б він припхався з гітарою, можна було б цю чортову вазу на нього скинути. «О соле міо…» – БАБАХ! Від стриманого сміху в неї аж живіт заболів.

      Знизу почувся змовницький шепіт.

      – Гей, там… на балконі… цить!

      – «Цить», – прошепотіла до себе Френні. – Яка краса – «цить!»

      Їй конче треба вийти, доки вона не почне іржати, як коняка. Френні ніколи в житті не вдавалося як слід стримати сміх, якщо він уже її розбирав. Вона швидко пробігла темною спальнею, схопила більш солідний (і скромний) халат із гачка на дверях ванної і побігла коридором, долаючи сміх, утримуючи обличчя, наче гумову маску. Вона вискочила на сходовий майданчик і пройшла один проліт униз, доки сміх вирвався на волю. І ще два поверхи вона пробігла з диким реготом.

      Чоловік – молодий, як вона тепер помітила, – уже підвівся і обтрушувався. Він був худий і доброї тілобудови; більша частина його обличчя заросла бородою, яка при світлі дня могла виявитися білявою чи, може, рудуватою. Під очима в нього були темні кола, але на губах грала сумна усмішечка.

      – Що ти там перевернула? – спитав він. – За звуком – так наче рояль!

      – То був вазон із квіткою, – пояснила Френні. – Він… він… – але тут її знову розібрав сміх, і вона змогла лише показати на нього пальцем і схопитися за живіт, який уже болів. По її щоках бігли сльози. – Ти мене насмішив! Розумію, що це дико невиховано – так казати про людину, яка щойно зустрілася, але… мамо моя! Насмішив-таки!

      – За старих часів, – посміхнувся він, – я б після цього одразу подав на тебе в суд десь так на чверть мільйона, не менше. Травма хребта… Ваша честь, я подивився вгору – і ця молода жінка дивилася на мене. Так, я переконаний: вона зробила гримасу. Так, гримаса точно була. Справу буде вирішено на користь позивача! А також на користь суду! Далі буде десятихвилинна перерва…

      Вони трохи посміялися разом. Чоловік був одягнений у чисті линялі джинси й темно-синю сорочку. Літня ніч була тепла й лагідна, і Френні вже раділа, що вийшла надвір.

      – Чи ти