Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

торкнутися.

      Сміттєбак вийшов на дорогу, скривившись від болю в усьому тілі: пекла обвітрена шкіра, нила обгоріла рука й натруджені стопи… Та він не зважав. Чувак-Сміттєбак трохи подивився на сонне, поцятковане електричними іскорками місто і рушив до нього.

* * *

      За кілька годин світанок почав забарвлювати небо, та Сібола здавалася так само далекою, як і тоді, коли Сміттєбак уперше її побачив. А він здуру випив усю воду – забув, якою оманливою буває відстань у пустелі. Щоб організм не відмовив через зневоднення, він вирішив не ризикувати. Сонце вже почало сходити, і коли воно вжарить на повну, йому доведеться десь залягти.

      Минула година після світанку, коли він побачив попереду «мерседес-бенц», що стояв на узбіччі. Правий бік автівки завіяло піском по самі дверні ручки. Він відкрив праві дверцята й витягнув із машини двох зморщених, схожих на мавп пасажирів – стару жінку, обвішану біжутерією, та старого чоловіка з по-театральному білим волоссям. Белькочучи до себе, Сміттєбак дістав із запалення ключі, обійшов автівку та відчинив багажник. Валізи були незамкнені. Він завісив вікна «мерседеса» всіляким одягом і притиснув його знизу камінням. Тепер у нього була темна, прохолодна печера.

      Він заліз досередини й заснув. За кілька миль західніше від нього на літньому сонці виблискував Лас-Веґас.

* * *

      Чувак-Сміттєбак не вмів кермувати автівкою – у тюрмі його цьому не навчили. Та з велосипедами він дружив. 4 липня, у день, коли Ларрі Андервуд виявив, що Рита Блейкмур наковталась пігулок та померла вві сні, Сміттєбак знайшов собі десятишвидкісник. Спершу він просувався повільно, бо лівиця не працювала. Того дня він падав двічі – одного разу просто на опіки. Боліло пекельно. Гній виступав навіть крізь вазелін, і рука страшно смерділа. Іноді Сміттєбак думав про гангрену, та одразу ж відганяв ці думки. Він почав змішувати вазелін з антисептичною маззю. Допоможе? Хтозна. Точно не зашкодить. На руці утворилася липка, молочного кольору плівка, схожа на сім’я.

      Потроху він звик до кермування однією рукою та почав добряче розганятися. Рельєф вирівнявся, і Сміттєбак мчав так, що у вухах шуміло. Він їхав, не збавляючи швидкість, не зважаючи на обпечену руку й запаморочення від постійного вживання морфію. Пив воду галонами та їв у три горла. З голови не йшли слова темного чоловіка: «Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти – саме той, хто мені потрібен». Які чудові слова… кому він був раніше потрібен настільки? Він тиснув на педалі під жаркими сонячними променями Середнього Заходу, і голос темного чоловіка крутився в його голові на повторі. Сміттєбак почав мугикати мелодію однієї пісеньки під назвою «До нічного клубу». У свою чергу з’явилися й слова – «Сібола-ла! Тиц, ти-диц, ти-диц!» Тоді він був ще не до кінця божевільним, однак рухався в потрібному напрямку.

      8 липня, у день, коли Нік Андрос і Том Каллен побачили, як в окрузі Команчі, штат Канзас, пасуться буйволи, Чувак-Сміттєбак переїхав через Міссісіпі в Чотирьох містах, регіоні Дейвенпорта, Рок-Айленда, Беттендорфа