Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

Сьогодні він нап’ється з облицьованих золотом фонтанів, у яких завжди дзюркоче вода. Та лише тоді, як сяде вбивче сонце. Бог – найбільший у Всесвіті світляк. Колись давно хлопчик на ім’я Дональд Мервін Елберт спалив пенсійний чек бабці Семпл. А ще спопелив методистську церкву в Повтенвіллі, і якщо в цій оболонці й лишилося бодай щось від Дональда Мервіна Елберта, воно згоріло разом із цистернами в Ґері, штат Індіана. Їх було з дюжину, і вони повибухали, як стрічка петард. От і відзначив День незалежності. Усе як годиться. І після тої небаченої пожежі вцілів лише Чувак-Сміттєбак: лівиця перетворилася на рагу з хрусткою скоринкою, а в його нутрі горіло полум’я, яке ніколи не згасне… принаймні доти, доки його тіло не зотліє на чорний попіл.

      І сьогодні він нап’ється вод Сіболи, так, і смакуватимуть вони, як вино.

      Він перекинув фляжку, і кадик застрибав, коли залишки теплої, як сеча, води, покотилися до його шлунку. Коли фляга спорожніла, він пожбурив її до пустелі. На лобі росою виступив піт. Він лежав і солодко тремтів од водних судом.

      – Сібола! – шепотів він. – Сібола! Я йду! Я йду! Зроблю все, що попросиш! Хочеш – життя віддам! За тебе! За тебе! Тиц, ти-диц, ти-диц!

      Тепер, коли спрага трохи втамувалася, на Сміттєбака накотила дрімота. Він уже майже заснув, коли з підвалу його розуму виринула полярна думка, подібна до леза крижаного кинджала.

      «Що коли ти бачив не Сіболу, а міраж?»

      – Ні, – промимрив він. – Ні, ні-ні.

      Та просте заперечення ту думку не вгамувало. Лезо штрикало й крутилося, не підпускаючи сон. Що, коли він випив усю свою воду на честь міражу? По-своєму він усвідомлював те, що з мозком у нього не все гаразд, і божевільні доволі часто отак себе дурили. Якщо то міраж, він помре тут, у пустелі, і канюки влаштують собі бенкет.

      Кінець кінцем він не витримав цієї жаскої непевності, ледь-ледь підвівся й почвалав назад до дороги, змагаючись із млістю й нудотою, що хвилями накочували на нього й щомиті могли звалити з ніг. На вершині підйому він кинув нетерплячий погляд униз, на широке плато, поцятковане юкою, перекотиполем і диявольською мантильєю. Видих застряг у Сміттєбака в горлянці, а тоді розмотався в зітхання, немов обривок тканини на кілку.

      Вона була там!

      Сібола – оспівана в легендах твердиня. Шукали тисячі, а знайшов одинак – він, Чувак-Сміттєбак!

      Воно лежало там, у глибинах пустелі, оточене блакитними горами, та й саме блакитне від серпанку вдалечині. Його вежі й вулиці виблискували на сонці. Там росли пальмові дерева… він бачив ті пальми… і рух у його нутрі… і води!

      – О, Сібола… – пробурмотів він і подибав назад, у затінок пікапа.

      Воно було далі, ніж здавалося, – він це знав. Сьогодні ввечері, коли Божий факел полишить небо, він рушить до нього так, як ще ніколи не ходив. Він дійде до міста й перше, що зробить, – пірне у фонтан. А тоді знайде його. Чоловіка, який покликав його сюди. Чоловіка, який вів його рівнинами, горами та врешті вивів до цієї пустелі – вивів за якийсь місяць, навіть попри страшно обпечену руку.

      Він.