Учень архітектора. Элиф Шафак

Тарас із Сибіру, який був тут довше, ніж будь-хто міг згадати, казав, що людей тут – як зірок на небі, як волосин у бороді прочанина, як таємниць на крилах лодоса.[19] Інші вважали, що людей тут – щонайменше чотири тисячі.

      Час від часу Джахан ловив себе на тому, що споглядає гігантську браму до внутрішнього двору і гадає, що ж за люди живуть по той бік.

      Не лише він палав цікавістю це знати. Кожен із доглядачів тихцем розбалакував про всіляких мешканців палацу – про головного халвовара, про церемоніймейстера, про особливих слуг, які куштували кожну страву перед тим, як її поставлять на султанський стіл. Бажаючи дізнатися про палацове життя якомога більше, доглядачі пліткували натхненно, насолоджуючись кожною найменшою чуткою, яка в їхніх вустах була солодка, мов льодяник. Особливо захоплювалися вони розповідями про султанових дружин і одалісок. Оскільки ці жінки були невидимі чоловікам, окрім султана і євнухів, то доглядачі уявляли їх, як тільки хотіли. В уяві вони вільно змальовували жіночі лиця, чисті й багатообіцяльні, немов неторкнуті сувої. Не можна було пліткувати про султанових фавориток, навіть пошепки, – окрім як про саму султаншу, яку, як видавалося, ненавиділи всі, тож почували за собою право її гудити.

      Чимало розповідали про сам гарем – деякі з тих історій були правдою, але більшість – вигадками. Його браму охороняли чорні євнухи, обвалашені настільки докорінно, що справляти малу потребу могли тільки за допомогою трубочки, яку носили у поясі. Оскільки іслам забороняє будь-яке калічення, ділки з християн і юдеїв домовлялися з работорговцями, щоб ті виконували цю справу деінде. Хлопчиків ловили у глибинах Африки й позбавляли чоловічого єства. Тих із них, хто виживав, купував султанський двір – і їх везли кораблем до Стамбула. Із них багато хто помирав дорогою – і їхні тіла скидали у море. А ті, хто мав удачу і хист, могли рухатися вгору. Ось так і тривав гріх, провину за який ніхто на себе не брав, хоча всі долучалися. Санґрам казав: їм відрізають не лише яйця – їм нерідко виривають і серце. Тепер вони, до яких колись було виявлено немилосердя, самі є немилосердними до всіх. Якщо котрась із дружин спробує втекти – саме ці євнухи перші кинуться її ловити. Гарем, немов ріка, прихована, але потужна, протікав через усе життя палацу. Його називали даруссааде – «Дім щастя». Подейкували, що кожна кімната, кожна зала в ньому з’єднується зі спочивальнею валіде – матері султана. Багато років вона особисто відстежувала, що саме сотні жінок щодня їдять, п’ють, вдягають і роблять. Жодне горня кави не було заварене, жодна пісня не співалася, жодна молода дружина не привертала уваги султана без її згоди. Головний чорний євнух – то були її очі й вуха. Але нині вона померла. І вся її влада, навіть значно більше, перейшла до рук султанші.

      Звали її Хуррем – але багато хто називав її відьмою, джаді. Було в неї чимало і прихильників, і ворогів. Розповідали, що вона зачарувала султана, додавши приворотне зілля у вишневий шербет, побризкала чимось під його подушку, під повнею зав’язала вузли на його одежі. Порушивши трьохсотлітню традицію, султан одружився

19

Сильний вітер, який віє з моря.