Асистент. Тесс Ґеррітсен

він, помітивши її здивований погляд, і знизав плечима.

      – Щось символічне?

      – Ага. Ритуальне чаювання з мерцем.

      Ріццолі подивилася на скалочку порцеляни, що лежала в її обтягнутій латексом долоні, намагаючись зрозуміти, що вона означає. В животі в неї скрутився тугий вузол. Страшне відчуття впізнання: перерізане горло, руки й ноги, зв’язані скотчем, проникнення до помешкання вночі через вікно, заскочені зненацька жертви.

      І зникла жінка.

      – Де спальня? – запитала Ріццолі.

      Вона не хотіла її бачити. Боялася її бачити.

      – Так, саме спальню я хотів вам показати.

      У коридорі, який вів до спальні, на стінах висіли чорно-білі фотографії в рамках. Не усміхнені сімейні портрети, як у багатьох будинках, а приголомшливі фото оголених жінок. Анонімні тіла, адже обличчя були затемнені. Або моделі відвертали голову від камери. Ось жінка обіймає дерево. Гладенька шкіра, притиснута до шорсткої кори. А ось жінка сидить, схилившись уперед, і довге волосся спадає між голими стегнами. Ось вона тягнеться до неба, і від фізичного напруження на шкірі блищить піт. Ріццолі вдивлялася у фото, яке хтось зачепив – тепер воно висіло криво.

      – Це все одна й та сама жінка, – сказала вона.

      – Це вона.

      – Місіс Їґер?

      – Збочення, правда?

      Вона завважила ніжний колір шкіри Ґейл Їґер.

      – Мені це аж ніяк не здається збоченням. Красиві фото.

      – Ну хоч як, а спальня отам, – і Корсак показав їй на двері.

      Ріццолі зупинилася на порозі. У кімнаті стояло величезне двоспальне ліжко. Схоже було, що ковдру різко здерли, розбудивши людей, які тут спали. Ворс на жовтувато-рожевому килимі здибився двома смугами, які вели від ліжка до дверей.

      – Схоже на те, що їх витягнули з ліжка.

      – Наш злочинець застав їх сонними, – кивнув Корсак. – Упорався з ними якось і зв’язав їм зап’ястя і щиколотки. Тягнув їх по килимі в передпокій, а там уже почалася дерев’яна підлога.

      Ріццолі була ошелешена діями вбивці. Вона уявляла собі, що він стояв там, де й вона зараз, і дивився, як спить подружжя. Вікно без фіранки високо над ліжком давало достатньо світла, щоб розрізнити, хто жінка, а хто чоловік. Він мав спершу напасти на доктора Їґера – логічно було спочатку взяти під контроль чоловіка, а жінку поки що не чіпати. Це Ріццолі могла собі уявити – як він підходить і нападає. Але що далі?

      – Навіщо витягувати їх зі спальні? – запитала вона. – Чому не вбити доктора тут, на місці?

      – Не знаю. Тут уже все сфотографували, – сказав Корсак, показуючи на спальню. – Можете заходити.

      Ріццолі неохоче увійшла до кімнати, оминаючи сліди на килимі, й наблизилася до ліжка. Вона не побачила крові на ковдрі чи простирадлі. На одній з подушок лежала довга білява волосина. «Сторона місіс Їґер», – подумала вона. Обернувшись до нічного столика, побачила фотографію подружжя. Так, Ґейл Їґер справді була білявка, до того ж гарна, зі світло-блакитними очима і золотим пилом веснянок на засмаглій шкірі. Доктор Їґер обіймав її за плече, випромінюючи силу й упевненість чоловіка,