Асистент. Тесс Ґеррітсен

підійшла до чоловіка. Його обличчя вилискувало від поту. Зараз, об одинадцятій тридцять, сонце стояло майже в зеніті й свердлило землю, як погляд недоброго ока.

      – Сер, що саме ви чули? – запитала вона.

      – Те саме, що й усі інші, – фиркнув він.

      – Гучний удар?

      – Ну, так. Десь о сьомій тридцять. Я саме з ванної виходив. Дивлюся у вікно – а він тут, на тротуарі. Це небезпечний поворот, ви ж бачите. Усякі придурки, які ледве вміють за кермом сидіти, вилітають з-за рогу, як кажани з печери. Мабуть, його збила вантажівка.

      – Ви бачили вантажівку?

      – Ні.

      – Чули, як вона проїхала?

      – Ні.

      – І легкової машини ви не бачили?

      – Легкова машина чи вантажівка, яка різниця? – Він знизав плечима. – Усе одно його збили і втекли.

      Одна й та сама історія вже разів шість траплялася в цій частині міста: десь між сьомою тридцять і дев’ятою тридцять уранці на вулиці лунав гучний удар. Люди не бачили, що сталося, лише чули звук падіння і знаходили тіло. Ріццолі вже припустила, що хтось міг викинутися з вікна, – і відкинула цю гіпотезу. Будинки тут були двоповерхові. Падіння із цієї висоти не могло б так понівечити тіло. Розірвати його на шматки могло вибухом, але жодної його ознаки Ріццолі не бачила.

      – То я можу забрати свою машину? – запитав чоловік. – У мене зелений «форд».

      – Отой, зі шматками мозку на багажнику?

      – Ага.

      – А ви як думаєте? – огризнулася вона й відійшла, щоб поговорити з медекспертом.

      Він сидів навпочіпки посеред дороги, вивчаючи плями на асфальті.

      – Мудакуваті тут люди, – сказала Ріццолі. – На загиблого всім начхати. І ніхто його не знає.

      Ешфорд Тірні і далі дивився на асфальт. Між нечисленних жмутків сивого волосся виднілася лискуча від поту шкіра скальпа. Ешфорд Тірні сьогодні здавався Ріццолі старішим і втомленішим, ніж будь-коли. Намагаючись підвестися, він простягнув руку, жестом благаючи про допомогу. Взявши його за руку, вона відчула, як важко його натомленим кісткам і артритним суглобам. Цей старий джентльмен-південець із Джорджії так і не звик до бостонської безцеремонної прямолінійності Ріццолі, а вона, у свою чергу, так і не звикла до його педантичності. Лише рештки людських тіл на столі для аутопсії об’єднували доктора Тірні з Ріццолі. Але зараз, допомагаючи йому звестися на ноги, вона засмутилася, відчуваючи, як він підупав на здоров’ї. Їй пригадався власний дідусь. Він з усіх онуків любив її найбільше. Можливо, бачив у ній, такій гордій і впертій, себе. Вона допомагала йому підвестися з глибокого крісла, і його скалічена інсультом рука чіплялася за неї, мов пазуриста лапа. Навіть таких жорстких людей, як Альдо Ріццолі, роки перемелювали й нівечили їхні кістки й кінцівки. Вона бачила, як безжально обійшовся час із доктором Тірні, який за цієї спеки ледве тримався на ногах. Вийнявши хусточку, він промокнув чоло.

      – Феноменальна справа – якраз на завершення моєї кар’єри, – сказав