Асистент. Тесс Ґеррітсен

тіла?

      – Так. У всіх напрямках. А ця точка – центр кола.

      – Саме так.

      – На вулиці жвавий рух, – сказала Ріццолі. – Машини вилітають з-за рогу на повній швидкості. Крім того, на сорочці в жертви сліди від шин.

      – Погляньмо на ці сліди ще раз.

      Коли вони знову підійшли до тіла, до них приєднався Баррі Фрост, блідий і трохи зніяковілий.

      – Господи, Боже мій, – простогнав він.

      – Ви як? – запитала Ріццолі.

      – Може, у мене гастроентерит чи щось таке?

      – Чи щось таке, – відповіла вона.

      Їй завжди подобався Фрост, веселий і життєлюбний, тож дуже сумно було бачити його приниження. Вона поплескала його по плечу й підбадьорила материнською усмішкою. Фроста хотілося опікати – навіть таким жінкам, як Ріццолі, дуже далеким від материнських інстинктів.

      – Наступного разу візьму вам паперовий пакет, – сказала вона.

      – Знаєте, я справді думаю, що в мене якийсь розлад шлунка… – пробурмотів він, плентаючись позаду.

      Вони підійшли до тіла. Доктор Тірні щось пробурчав, опускаючись навпочіпки – його кінцівки відчайдушно опиралися цьому насиллю. Він підняв одноразове простирадло. Фрост пополотнів і на крок відступив. Ріццолі примусила себе стояти на місці.

      Тулуб розірвало на дві частині приблизно по лінії пупка. Верхня, вдягнена в бежеву бавовняну сорочку, простягнулася із заходу на схід. Нижня, у блакитних джинсах, лежала перпендикулярно до неї. Ці дві половини з’єднувалися лише кількома смужками шкіри і м’язів. Внутрішні органи вивалилися й лежали навколо безформним місивом. Череп ззаду було розбито, і мозок вилився.

      – Молодий чоловік, вага тіла нормальна. Можливо, латиноамериканського або середземноморського походження, – сказав Тірні. – Грудний відділ хребта, ребра, ключиця і кістки черепа свідчать про явні ознаки переломів.

      – І це не тому, що він потрапив під вантажівку? – запитала Ріццолі.

      – Безумовно, вантажівка могла завдати таких серйозних травм, – відповів доктор Тірні, кидаючи їй виклик поглядом своїх блідо-блакитних очей. – Але чи хтось бачив або чув, як проїжджає машина?

      – На жаль, ні, – визнала вона.

      Фрост нарешті здобувся на кілька слів:

      – Знаєте, мені здається, що на сорочці в нього не сліди від шин.

      Ріццолі уважно подивилася на чорні смуги на грудях сорочки загиблого. Вдягненою в латексну рукавичку рукою вона торкнулася однієї зі смуг, а потім, обмірковуючи нову інформацію, глянула на свій палець, який забарвився чорним.

      – Ваша правда, – сказала вона. – Це не сліди від шин, а мастило.

      Вона підвела голову й подивилася на дорогу. Там мали бути криваві сліди від шин. Уламки скла чи пластику від такого сильного зіткнення машини з людським тілом.

      Деякий час усі троє мовчали. Вони просто перезирнулися, коли раптом спало на гадку єдино можливе пояснення. І, немовби на підтвердження цієї гіпотези, у небі загудів літак. Ріццолі примружилась і побачила, як над головою пролітає «Боїнґ-747», знижуючись перед заходом на посадку в міжнародному аеропорту Лоґан.

      – Господи, – мовив Фрост,