Полонез для мера. Тетяна Ковтун

озирнулася на плавні – скрізь панувала тиша, тільки деінде крякне качур і зашурхотить опале листя під ногами. Скельця тонкого льоду в місцях, де залишили сліди дикі качки, далекий димок із заводських труб, мінливе майже весняне небо… Жінка зненацька втратила рівновагу – одна з її кросівок застряла в якійсь пастці. Асину ногу затиснуло в ловильних путах, розрахованих на дрібну дичину.

      Генерал підхопив жінку, коли вона спіткнулася. Знову став у пригоді його чудернацький ніж.

      – Обережно! Тут ще за часів князя Святослава траплялися нещастя! – вигукнув Олександр і допоміг приятельці звестися на ноги. – Негідники! Тут же заповідна зона!

      Тутешня розкішна природа дошкуляла браконьєрам і завидющим комерсантам своєю незайманістю. Їй мстилися ті, хто не спромігся загарбати ці рідкісні принади. На їхні витівки витрачав практично весь свій час директор тутешнього заповідника. Поза очі його називали комендантом острова, хоча звався і без того красномовно – Зорею. І діяльність його відповідала прізвищу. Чорним археологам тут виписали вовчий квиток. Натомість під відкритим небом з’явилася січова застава, через що обкрадати острів стало якось навіть соромно. Однак прокуратура витлумачила цю ініціативу як перевищення службових повноважень. «Коменданта острова» завалили судовими позовами.

      – Треба виручати Зорю, – сказала Ася. – Я виступлю на сесії міської ради. Підтримаєш?

      Олександр був її колегою-депутом міськради і очолював комісію з правоохоронної роботи.

      – Звісно, підтримаю. Але навряд чи це допоможе. – Верес зітхнув. – Якби ти знала, скільки бруду, злого умислу навколо кожного з нас, навколо нашого міста. Щоб навести в цій країні порядок, потрібен свій Піночет.

      – Тобі імпонують його методи переконання? Це ж кривавий диктатор!

      – Не перебивай, послухай. Ти недооцінюєш Піночета. Він дав багатіям десять днів на переведення їх капіталу до країни і дозволив потім працювати відповідно до всезагальних, обов’язкових правил…

      – … а хто не переказав кошти – того розстріляли.

      – Саме так, – жорстко відказав Олександр.

      Ася гмикнула і подумала, що генерал не насмілиться поділитися подібними міркуваннями з трибуни міської ради. Тим паче посягнути на всевладність мера, хоч як критично не ставився до нього насправді.

      Від наступних виборів градоначальника, які мали відбутися за півроку, ніхто не очікував несподіванок. У боротьбі за цей пост традиційно перемагав ставленик металургійного лобі. А екологія міста від цього не поліпшувалася. Тут роками нічого не мінялося на краще. І скасувати цей порядок речей не міг ніхто.

      Верес запропонував вертатися. Його очі блищали від задоволення. Могутній організм ожив, напився весняного молозива. Красень та й тільки. Усе в нього буде добре. Хоча, як знати… Генерали міліції завжди ходять по лезу ножа.

      А от свої жіночі мрії Ася майже перекреслила. Робота у Центрі технічної