В’ячеслав Чорновіл. Василь Деревінський

судового вироку, вилучення матеріалів справи, перешкоджання творчій праці, заборони вести кореспонденцію і зустрічатися з близькими, примусу працювати на неприпустимій для його здоров’я важкій роботі. Відстоюючи свої законні права, він пережив виснажливе 48-денне голодування.

      Аналіз розгортання руху спротиву спричинив усвідомлення важливості системного інформування громадськості про боротьбу незгодних із режимом. Після повернення з ув’язнення, на початку 1970 року, В’ячеслав Чорновіл за підтримки Атени Пашко, Михайла Косіва, Ярослава Кендзьора та інших видав перший номер підпільного журналу «Український вісник». Надретельні заходи конспірації, невеличкий гурт видавців, проблеми зі збиранням інформації позначилися на змісті, періодичності та території розповсюдження видання. Однак попри всі складнощі Чорновіл готував нові номери підпільного журналу, що містив як недоступну для читачів офіційних газет інформацію з різних регіонів України про порушення прав громадян, регулярні політичні переслідування, судові вироки, становище політв’язнів-українців, так і заборонені цензурою літературно-публіцистичні твори різних авторів.

      «Український вісник» поширювався в Україні і нелегально перевозився для передруку і розповсюдження за кордоном. Участь у розповсюдженні журналу брали Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ніна Строката та інші. Для збільшення кількості читачів журнал поштою надсилали з-за кордону різним, іноді випадковим, адресатам. У 1972 році про надходження кількох листів із «Українським вісником» було повідомлено в КДБ. А саме: у червні пакет із четвертим номером журналу та статтею Валентина Мороза «Репортаж із заповідника Берії» надійшов на адресу Голосіївського парку культури і відпочинку м. Києва ім. М. Рильського з Великої Британії; у вересні лист із Канади з четвертим випуском журналу надійшов на адресу сільської ради с. Ружин Житомирської області, в цьому ж місяці – до сільської ради с. Чоповичі та с. Першотравневе, що на Житомирщині[7].

      В’ячеслав Чорновіл встиг видати п’ять номерів журналу. Підготовлений ним шостий номер побачив світ уже після його арешту. За досить короткий (дворічний) період виходу «Українського вісника» до ув’язнення Чорновола в 1972 році журнал здобув значну популярність і помітно позначився на кількості інформації про рух опору як в Україні, так і за її межами, додав нового імпульсу цьому рухові, ослабленому репресіями.

      Наприкінці 1960-х років, у час наступу реакції, посилення утисків інакодумців, відмови багатьох від активної громадської діяльності, В’ячеслав Чорновіл відкинув ідею угодовства з владою, не поділяв фаталістичних настроїв, а, навпаки, заохочував інших до праці. Він підтримував і розширював контакти з опозиційно налаштованими людьми з різних областей України та республік СРСР, допомагав розв’язувати найрізноманітніші проблеми друзів і знайомих; його помешкання стало прихистком для переслідуваних.

      У

7

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 1, арк. 80–82; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 58; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 74; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 77–78.