В’ячеслав Чорновіл. Василь Деревінський

світогляду Чорновола, який він зберіг і в зрілому віці.

      Закінчивши університет у 1960 році, В’ячеслав мав першочергове право отримати розподіл у столицю, проте через своє нестандартне мислення роботу в Києві не отримав. А відтак поїхав працювати до Львова на студію телебачення, звідки йому надійшло запрошення. Під час роботи на телебаченні просував передачі про здобутки національної культури, плеяду молодих шістдесятників, майже повністю відкидаючи ідеї радянського ура-патріотизму. У Львові Чорновіл поступово налагоджував контакти з місцевою творчою інтелігенцією.

      У 1963 році В’ячеслав повернувся до Києва, маючи на меті завершити кандидатську дисертацію. Тут він відновив і примножив контакти з київськими шістдесятниками, як організатор або як учасник відвідував їхні різноманітні заходи. Активно долучився до підготовки та розповсюдження самвидаву. Разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» відкрито виступив на захист заарештованих українських інтелігентів. Згодом був організатором і учасником петиційних кампаній проти репресій.

      В. Чорновіл. 1955 р.

      Щоб донести до громадськості правдиву інформацію, зобра-зити справжні причини й хід репресій та відтворити реальні постаті засуджених людей, які були не абстрактними «буржуазними націоналістами», а високообдарованими інтелектуалами, Чорновіл підготував дві ґрунтовні праці: «Правосуддя чи рецидиви терору?» і «Лихо з розуму». Ці книжки виявилися важливим інформаційним джерелом, що разом із «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби об’ємно висвітлювали різні аспекти становища українського народу в СРСР.

      Через відкрито заявлену громадянську позицію Чорновола не зарахували до аспірантури, незважаючи на успішно складені вступні іспити. На жаль, йому не вдалося завершити наукові студії про Бориса Грінченка. Замість кар’єри науковця він обрав життя борця з тоталітарним режимом. Не збили його з цього шляху ні звільнення з роботи, ні заборона працювати за фахом у державних ЗМІ, ні випадкові й нерегулярні підробітки.

      У 1966 році на судилищі над Богданом і Михайлом Горинями, Мирославою Зваричевською та Михайлом Осадчим В’ячеслав Чорновіл вчинив нечуваний як для захисників, так і для противників режиму демарш – відмовився давати свідчення. Він заявив: «Я категорично відмовляюся давати будь-які показання на закритому суді. Присутні тут товариші мають право на відкритий суд за ст. 111 радянської Конституції, за ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу та ст. 11 Декларації прав людини, прийнятою Організацією Об’єднаних Націй, та за ст. 1 Закону про судоустрій УРСР. Я не хочу бути причетним до таємної розправи»[4]. Після цієї заяви він на знак підтримки підсудних подарував їм квіти.

      Це викликало емоційну реакцію в прокурора Львівської області Бориса Антоненка, який відмовився взяти подану

4

Від упорядника [Валентина Чорновіл] // Чорновіл В. Твори: в 10 томах / Упоряд. В. Чорновіл; передм. Л. Танюка. – К.: Смолоскип, 2003. – Т. 2. – С. 15.