Моя неймовірна подруга. Елена Ферранте

щоб я прочитала, але я нічого не сказала, хоча стримувала розчарування й очікувала великої насолоди. Там було близько десяти квадратних аркушів, складених і скріплених швацькою шпилькою. Була обкладинка, розмальована олівцями, я пам’ятаю назву.

      Роман називався «Блакитна фея» та був дуже захопливим, там було багато складних слів. Я сказала їй, що треба дати його прочитати вчительці. Вона відмовилася. Я благала її, запропонувала сама його віднести. Переконана, вона кивнула.

      Одного разу, коли я була в домі Олів’єро на уроці, скористалася тим, що Джильйола пішла в туалет, і витягнула «Блакитну фею». Я сказала, що цей гарний роман написала Ліла і що Ліла хотіла дати його прочитати. Але вчителька, яка протягом останніх п’яти років хвилювалася про все, що стосувалося Ліли, крім її поганої поведінки, холодно відповіла:

      – Скажи Черулло, що краще було б, коли б вона вчилася для отримання свідоцтва, а не гаяла час.

      І, взявши роман Ліли, вона залишила його на столі, навіть не подивившись на нього.

      Таке ставлення мене спантеличило. Що ж трапилося? Вона розсердилася на матір Ліли? Цей гнів вона поширила також і на Лілу? Було шкода грошей, яких батьки моєї подруги не хотіли дати їй? Я не зрозуміла. Через декілька я обережно запитала, чи вона прочитала «Блакитну фею». Вона відповіла незвичайним тоном, загадково, ніби тільки вона і я могли по-справжньому це зрозуміти.

      – Ти знаєш, що таке плебс, Греко?

      – Так: плебеї, трибуни плебеїв, Гракхи.

      – Плебс – це дуже негарно.

      – Так.

      – І якщо хтось хоче залишитися плебсом, він, його діти, діти його дітей, він ні на що не заслуговує. Забудь про Черулло та думай про себе.

      Вчителька Олів’єро ніколи нічого не говорила про «Блакитну фею». Ліла запитувала мене декілька разів, потім здалася. Вона сказала похмуро:

      – Тільки-но в мене буде час, я напишу про щось інше, цей не був добрим.

      – Цей був прекрасним.

      – Цей був поганим.

      Але вона стала менш жвавою, особливо в класній кімнаті, ймовірно, тому що вона зрозуміла, що Олів’єро більш її вже не хвалила, а навпаки, декілька разів демонструвала свою незадоволеність її бравурною поведінкою. Коли були змагання в кінці року, результати ще покращилися, але без нахабства, як це було одного разу. Наприкінці дня директор представив тих, хто залишився в змаганнях, – Лілу, Джильйолу й мене – та запропонував дуже складне завдання, придумане ним особисто. Джильйола і я дуже втомилися, так і не отримавши результату. Ліла замінила, як зазвичай, свої очі на дві шпари, що вона завжди застосовувала. Була останньою, хто капітулював. Вона сказала соромливим тоном, незвичайним для неї, що це завдання не можна вирішити, тому що в тексті помилка, але вона не знає яка. Все пекло вирвалося на волю, тому що Олів’єро влаштувала їй велику прочуханку. Я бачила струнку Лілу перед класною дошкою, з крейдою в руці, дуже бліду, коли вона потрапила під шквал поганих фраз. Я відчувала страждання, я не могла витримати тремтіння її нижньої