Золотоволоска та інші європейські казки. Народна творчість

так жалібно й голосно, що в будь-кого іншого волосся на голові стало б сторч. А Войтек посидів-посидів, і йому захотілося їсти. Він почав хазяйнувати. Поставив ринку з картоплею на вогонь, а ковбаси прив’язав до дерев’яного рожна й заходився їх підсмажувати. Коли картопля зашкварчала, а з ковбас закапало у вогонь сало, у печі щось гукнуло страшним голосом: «Лечу!»

      – Отуди до біса! Почекай хвилинку, нехай я хоч зніму вечерю з вогню! – голосно відповів Войтек, ставлячи ринку під стіл та кладучи на неї рожен з ковбасами. – Ну, тепер лети собі, коли так хочеш.

      Щось загуло в комині і впало просто у вогонь.

      Почекавши хвилинку, чи не завиє ще хтось у печі, Войтек знов почав смажити ковбасу й картоплю. Потім виклав усе в миску й поставив на стіл.

      Глянув назад – і бачить: за спиною в нього мовчки стоїть страшний бородатий чоловік.

      – Го-го! Друже! А чого ж це ти стоїш і мовчиш? – гукнув дурень. – Бери собі крісло та сідай разом зі мною за стіл.

      Страшний чоловік мовчки взяв крісло й сів за стіл, але їсти не схотів. Войтек кілька разів запрошував його, та побачивши, що той і вухом не веде, мовчки став уминати свою вечерю. Коли він доїдав останній шматок ковбаси, страшний гість обізвався понуро:

      – Ти ж їв сам, дай тепер і мені.

      – Не хотів їсти, коли я просив, то й сиди голодний, – відповів Войтек, ковтаючи останній шматок.

      – Чекай! Зараз тебе самого засмажу! – загарчало страховисько.

      – Помалу, братику, помалу! Це ти, може, і є отой страх, еге? То чому ж ти такий дурний, що не їси, коли дають? Я вже тижнів зо два промандрував, щоб тебе зустріти, та бачу, не було чого й клопотатися, коли ти такий дурний!

      – Зараз покажу тобі, який я дурний! – гримнув страх і схопив Войтека за горлянку.

      Але не такий був Войтек! Як гепнув страховище разів зо два кулаком по голові, воно й простяглося долі, мов колода. А дурень сів йому на груди, придушив до підлоги й питає:

      – Ану, братику, хто з нас дужчий? Бач, не помогло тобі й те, що ти такий довготелесий! Що даси, коли відпущу тебе живим?

      – Дам тобі великий скарб, якого ти й уві сні не бачив, але не за те, що ти мене відпустив, а за те, що врятував від мук, які я терплю вже сто років. Я колись був господарем цього замку і мав страшенну силу. З багатьма силачами боровся і всіх валив на землю. За це мене самого мучили в замку щоночі. І так мусило бути, аж доки знайдеться силач, який зможе мене збороти. Якби ти віддав мені останній шматочок своєї їжі, я б разом із ним з’їв і твою силу. Ну, а тепер ходімо зі мною, візьмеш усе, що схочеш.

      Войтек пішов слідом за ним у величезний льох, де було повно срібла, золота й коштовного каміння. Страх дозволив йому взяти все, що тільки заманеться. Отож Войтек набрав стільки, що ледве міг підняти. І так йому проясніло в голові, що він вибирав саме золото й дороге каміння, хоч досі його ніколи не бачив.

      Навантажившись як слід, Войтек хотів подякувати страху, але той десь зник.

      «От і добре! Не треба йому кланятись!» – зрадів дурень