Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі. Харукі Муракамі

вишів. Червоний – на економічний факультет Наґойського університету. Там викладав його батько. Чорна вступила до приватного університету, де дуже добре викладали англійську філологію. Синього як сильного регбіста зарахували поза конкурсом на відділення факультету торгівлі та комерції відомого приватного університету. А Біла врешті дослухалася до вмовлянь оточення і зупинила свій вибір на фортепіанному відділі музичної академії, відмовившись від ідеї стати ветеринаром. Усі ці університети неподалік від дому. Лише я поїхав вступати до столиці.

      – А чому ти обрав університет у Токіо?

      – Ну, тут усе просто. У ньому викладав професор, який водночас був провідним спеціалістом із проектування вокзальних будівель. Річ у тім, що конструкція вокзальної будівлі є специфічною і суттєво відрізняється від звичайної споруди. Мало навчатися на архітектурному чи будівельному факультеті звичайного політехнічного університету, бо практичної користі з того буде небагато. Необхідно навчатися у спеціаліста саме у тій конкретній галузі, що тебе цікавить.

      – Чітко окреслена мета спрощує життя, – зауважила Сара.

      Цкуру також так вважав.

      – А решта четверо залишилися в Наґої, бо не хотіли, щоби розпалася прекрасна спільнота, так?

      – У випускному класі ми обговорювали наші плани на майбутнє. Крім мене, всі казали, що мають намір залишитися у місті і вступити до тамтешніх вищих навчальних закладів. Було очевидно, що вони так вирішили, бо не хотіли розбігтися хто куди. Хоча про це виразно не говорили.

      Червоний з його оцінками елементарно міг вступити навіть до Токійського університету. До речі, учителі й батьки так йому і радили. Та й Синій з його спортивним обдаруванням пройшов би поза конкурсом до багатьох університетів, відомих на цілу Японію. Чорна, напевно, також воліла би вчитися у якомусь приватному університеті Токіо, бо за вдачею пасувала до розкутішого і рафінованішого життя у мегаполісі, багатому на інтелектуальну поживу. Наґоя, звісно, також мегаполіс, однак не можна заперечувати, що з культурного погляду, у порівнянні з Токіо, місто справляє враження велетенського, та все ж провінційного. Але вони все-таки вирішили залишитися у Наґої. Свідомо пішли на зниження рівня університету, в якому могли би навчатися. Якби не фактор групи, то з усіх тільки Біла нікуди не їхала б. Вона не була тією людиною, яка прагнула виходити у світи і шукати там нового натхнення.

      – Коли мене спитали про мої плани, я відповів, що наразі точно не вирішив. Але насправді тоді я вже знав, що поїду в Токіо. Хіба ж я не хотів вступити в якийсь непоганий університет Наґої, вчитися на відповідному рівні і бути разом з усіма? Так було би легше у багатьох аспектах, та й батьки цього прагнули. Вони надіялися, що після університету я переберу на себе керівництво батьковою фірмою. Але я усвідомлював: якщо не поїду в Токіо, потім пошкодую. Я дуже хотів навчатися у цього професора.

      – Ясно, – сказала Сара. – А як відреагували інші, коли довідалися, що ти збираєшся вчитися в Токіо?

      – Звичайно, мені не відомо, що вони насправді про це думали. Мабуть, це їх розчарувало. Адже,