Крістіна. Стівен Кінг

сидів за кермом машини. З тим самим прицуцуватим виразом на обличчі.

      Я підійшов спереду й пошукав, де відчиняється капот. Потягнув за трос, і з іржавим вереском капот піднявся, нагадавши мені записані на платівку звукові ефекти дому з привидами. З нього посипалися пластівці металу. Акумулятор був старезний «Оллстейт», а контакти так заросли зеленою корозією, що годі було розібрати, де плюс, а де – мінус. Я потягнув за повітряний фільтр і безрадісно втупився в чотирикамерний карбюратор, чорнющий, неначе вугільна шахта.

      Я опустив капот і подався туди, де сидів Арні, водячи рукою по краю приладової панелі над спідометром, відкаліброваним на безмежно абсурдні 120 миль на годину. Хоч якісь машини так швидко їздять?

      – Арні, по-моєму, блок двигуна тріснутий. Я правда так думаю. Ця тачка – брухт. Повний брухт. Якщо тобі треба колеса, за двісті п’ятдесят підшукаємо щось набагато краще. Серйозно. Набагато краще.

      – Їй двадцять років, – відказав Арні. – Ти розумієш, що машина, коли їй двадцять років, автоматично стає предметом антикваріату.

      – Ага, – кивнув я. – На звалищі за Дарнеллом повно такого автоматичного антикваріату. Вкурюєш, про що я?

      – Деннісе…

      Грюкнули двері. Повертався Лебей. Але то було й на краще: подальші обговорення не мали б сенсу; я, може, і не найрозважливіша людина у світі, але коли сигнали досить сильні, я їх вловлюю. Арні вирішив, що йому кров з носа потрібна ця тачка, і я не збирався його відмовляти. Та думаю, що й ніхто на світі не зміг би його відмовити.

      Лебей широким, розмашистим жестом простягнув йому розписку. На простому аркуші паперу з нотатника старечим павучим і злегка тремким почерком було нашкрябано: «Отримано від Арнольда Каннінґема $ 25,00 як завдаток на 24 години за “плімут” 1958 року, Крістіна». А нижче він підписався своїм іменем та прізвищем.

      – Крістіна – це що? – спитав я, бо подумав, що не так щось прочитав чи він неправильно записав.

      Його губи стислись, а плечі припіднялися так, неначе він чекав, що його зараз висміють… або кидав мені виклик: ану ж, мовляв, глузуй.

      – Крістіна, – сказав Лебей, – це так я її весь час називав.

      – Крістіна, – повторив Арні. – Мені подобається. Деннісе, а тобі?

      Тепер йому закортіло тій клятій потворі дати ім’я. Усе це починало діставати трохи більше, ніж повністю.

      – Що скажеш, Деннісе, симпатично?

      – Ні, – сказав я. – Якщо вже так необхідно її охрестити, Арні, то чому б тобі не назвати її Халепою?

      Він ображено зиркнув на мене, але мене вже не гребло. Я розвернувся й пішов до своєї машини, щоб чекати його там, – шкодуючи тимчасом, що не поїхав додому іншим шляхом.

      2 / Перша сварка

      Твої друзі – шпана бродяча,

      Кататися не підеш, значить!

      (Рот на замок!)

      Не огризайся, пуцьвірінок![10]

The Coasters

      Я відвіз Арні до нього додому й зайшов разом з ним з’їсти шматок пирога й випити склянку молока перед тим, як поїду до себе. І вже зовсім скоро я про це своє рішення пожалкував.

      Арні

10

Just tell your hoodlum friends outside, / You ain’t got time to take a ride! / (yakety-yak!) / Don’t talk back! (англ.)