Крістіна. Стівен Кінг

Читать онлайн.
Название Крістіна
Автор произведения Стівен Кінг
Жанр Ужасы и Мистика
Серия
Издательство Ужасы и Мистика
Год выпуска 1983
isbn 978-617-12-2933-4,978-617-12-2930-3,978-617-12-2479-7



Скачать книгу

даю завдаток, – Арні простягнув йому шістнадцять доларів. Вигляд у нього був геть знавіснілий. Може, вам і важко повірити в те, що хлопчина, який майже досягнув віку, коли дозволяється голосувати, міг за чверть години так себе накрутити через якийсь старий драндулет. Мені й самому в це насилу вірилося. От тільки Роланд Д. Лебей, здавалося, нітрохи не був здивований, і я тоді вирішив, що він просто всякого на своєму віку набачився. І тільки згодом я переконався, що його дивна впевненість могла мати під собою геть інші причини. Так чи інакше, а молоко людської доброти, якщо воно колись і бігло його венами, давно вже перевелося на кисляк.[9]

      – Мені треба мати як мінімум десять відсотків од суми, – заявив Лебей. Рибка вже тріпотіла над водою і от-от мала втрапити в сітку. – Як дасте десять відсотків, то я її ще якусь добу для вас потримаю.

      – Деннісе, – попросив Арні. – Можеш позичити дев’ять баксів до завтра?

      У моєму власному гаманці лежало дванадцять, і податися з ними мені особливо не було куди. Коли день у день розсипаєш пісок, розрівнюєш його й копаєш траншеї для підземних водостоків, це творить дива в підготовці до футбольних тренувань, але розваг у мене взагалі ніяких не було. Останнім часом я навіть не пробивав браму тілесної фортеці моєї подружки з групи підтримки так, як вона звикла. Я був багатий, але одинокий.

      – А підійди сюди, подивимося, – сказав я.

      Лебей спохмурнів. Але він розумів, що хоч-не-хоч, а все залежить від того, докладу я свої гроші чи ні. Його пухнате сиве солосся розвівалося на вітерці. Руку він усе ще ревниво тримав на даху «плімута».

      Ми з Арні підійшли до моєї тачки, «дастера» 1975 року, який я припаркував біля бордюру. Я обійняв Арні за плечі. І чомусь згадав, як ми вдвох сиділи в його кімнаті одного дощового осіннього дня, коли нам було по шість рочків, не більше. На старезному чорно-білому телику блимали мультики, а ми розмальовували картинки старими олівцями з пом’ятої бляшанки з-під кави. Той спогад навіяв на мене смуток і водночас трохи налякав. Знаєте, бувають у мене дні, коли здається, що шість років – це оптимальний вік, і саме тому в реальному часі він триває приблизно 7,2 секунди, не більше.

      – Деннісе, у тебе є гроші? Я завтра вдень тобі поверну.

      – Ага, є, – відповів я. – Але, заради Бога, Арні, подумай, що ти робиш. Те старе пердло повністю втратило працездатність. Йому не потрібні ці бабки, а ти – не доброчинна установа.

      – Я не доганяю. Про що ти говориш?

      – Він тебе намахує. Просто так, щоб порозважатися. Та якби він відтарабанив ту тачку до Дарнелла, йому б і п’ятдесяти баксів за неї не дали. Це шматок гівна.

      – Ні. Ні, це неправда, – якби не поганюча шкіра, мій друг Арні мав би абсолютно пересічний вигляд. Але Бог дарує кожній людині принаймні одну гарну рису, так я собі думаю. В Арні то були очі. За скельцями окулярів, які звичайно їх затемнювали, ті очі були прегарного сірого відтінку, дуже розумні, кольору хмар у несонячну осінню днину. Під їхнім пронизливим і намацувальним поглядом, коли він по-справжньому чимось цікавився,



<p>9</p>

Алюзія на п’єсу В. Шекспіра «Макбет».