Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна. Лідія Гулько

багатий. Як мені тебе називати, я не знаю, хоча схожий ти на чоловіка.

      Дарій опустив ногу, повільно звів очі. Поглядом уперся в неотесаний камінь, що тримав над входом споруду.

      Угорі знову прорекло:

      – Усе ж назву я тебе швидше безсмертним, аніж смертним.

      Таємничий голос більше не озивався. Дарій переступив поріг. Наразі стояв у однокамерному приміщенні. Центральне місце займав жертовник, що розмістився на площадці. До жертовника вели чотири камені, які височіли один над одним. Навколо жертовника ходив маг, від голови до п’ят закутаний білим плащем. Плащ підперезаний шерстяним поясом. До того ж трьохколірним, шириною в чотири пальці. Кольори поясу символізували чесноти служителя храму, а саме благочинність помислів, слів і справ.

      Щоб привернути до себе увагу, Дарій кахикнув. Голі стіни миттєво відбили звук, десятикратно підсилюючи його. Маг вперто не звертав уваги на царя царів. Удавав, що не помічає владики.

      Знічев’я Дарій роздивлявся довкола. Стіни, старанно побілені, плавно переходили в синій купол, що символізував вічне небо. На куполі золотом сяяли шість планет і зорі. Золотом сяяло також сонце, зображене навколо великої круглої дірки. Через дірку в космос виходив дим і доходив до богів.

      Маг надів білу маску, щоб не осквернити диханням вогонь, запалений блискавкою. Потім старанно вимив руки. Чистими руками клав на жертовник чисті дрова.

      Вогонь швидко набирав сили. Жадібні язики виривалися вище бортів жертовної чаші. Служитель змахнув рукавом – у вогонь полетіло насіння. У повітрі приємно запахло. Стінами забігали, доганяючи одна одну, фантастичні тіні. Вони то витягувалися, то стискалися. У бігучих обрисах тіней Дарій узнав контури помешкань, де бував. Узнавав коней, обличчя друзів, але частіше – ворогів.

      Чоловік у білій одежі прийняв скорботну позу і монотонним голосом молився. Чи то під дією пахощів, чи то в незвичній обстановці, але хвилювання охопило врівноваженого, холодного імператора. Він не відводив погляду від тіней, що компонувалися у сцени. Дивина! Ті сцени відтворювали події з добуванням ним, Дарієм, слави, визнання, царського трону. Цар чув тупіт кінських копит, брязкіт і свист схрещених мечів. Узнавав гадюче шепотіння зрадників. Чув хрускіт зламаних хребтів…

      Біль, розпач і страх зненацька охопили царя царів. Голова в нього почала боліти і біль не проходив. Дарій гостро відчув провину перед небом і його жителями. «О, боги, прошу, дайте мені шанс. Я доведу вам свою відданість. Але вгамуйте біль. Він нестерпний. Не витримаю – збожеволію», – стогнав.

      Від несподіваного доторку Дарій здригнувся. Чоловік, загорнутий у білий плащ, вказував пальцем на вихід.

      Вони попрямували до розлогого платану. Дупло дерева було впорядковане під кімнату для побачень. Коли опустилися на лаву, то Дарій поштиво мовчав.

      – Боги милостиві до тебе, царю, – співуче сказав служитель храму. – Щедро обдарували тебе вродою, гармонійними членами, розумом, доблестю, волею і щедрістю. Ти підкорив чужинські племена і вісімдесят народів.