Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський

колись зацікавить старий французький реаліст з його трагічними історіями, де все замішувалося на інтризі, багатстві, жадобі до золота та підступності людських творінь.

      – І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

      – Та так, – відповів він мені, приховуючи лукаву посмішку.

      – Ну-ну, – сказав я і заплющив очі.

      Коли ж я їх розплющив, а літак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

      «Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

      Нас ніхто не зустрічав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усіх, хто міг здатися нам підозрілим. До міста ми добиралися поодинці. Поселилися теж у різних готелях і вже зустрілися на прогулянці біля фонтана.

      – Як твій Бальзак? – запитав я Мирона, коли він підійшов до мене.

      – Вже друге століття поспіль спочиває на Пер-Лашез, – була на те його відповідь.

      Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнівався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навіть більше, ніж смерть Андрія Хворостенка.

      – Я дам тобі те, що ти просиш. Навіть більше, – сказав він. – Але за однієї умови.

      – Я слухаю.

      – Ти візьмеш мене з собою.

      – Куди? – не одразу зрозумів я.

      – В зону АТО. Засидівся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити віку декільком покидькам.

      – Ти жартуєш? – я не вірив тому, що чув.

      – Аж ніяк. Або ти береш мене з собою і отримуєш гроші, або ми п’ємо останню чарку і ти відлітаєш назад сам – без мене і, звісно ж, без грошей.

      – Це шантаж, – зауважив я йому.

      – А як ти думав, мій друже Бульдоже? В цьому світі тільки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабільність.

      – Я подумаю, – мені потрібно було виграти час, аби продумати відповідь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання їхати на війну, я зрозумів, що він не відступиться.

      – Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому місці, – сказав він, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певній відстані і від’їхав у своїх алмазних справах на спортивному бентлі.

      Мирон підійшов до мене.

      – Ми задоволені? – запитав він мене без жодної іронії.

      – Не зовсім, – пригнічено відповів я.

      – Тобто?

      – Йдемо вечеряти. За їжею про все й дізнаєшся.

      Ми всілися в затишному ресторані в самому центрі Женеви. Привітний офіціант пропонував нам різні вина, прославляючи їхні якості та смак, але, врешті-решт, ми обрали горілку.

      – Ви росіяни? – спитався він, і в тому голосі промайнули обережність, зневага та страх.

      – Друже, ніколи не кажи, що ми росіяни, бо ми білоруси, – серйозним тоном відповів йому на те Мирон, і офіціант розслабився.

      – Я вже подумав…

      – Ти не думай, а краще неси нам горілку, – продовжив Мирон.

      – Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

      Коли він відійшов, я спитався Євгена:

      – Чому саме білоруси?

      – А хто? Може казахи