Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський

гарні й розкуті. Вважай це моїм наказом.

      Я сказав дві, бо Нечипайло був одружений і в жодному разі не пішов би на зраду.

      – Він прийде з дружиною? – запитав я Мирона, коли обговорював з ним деталі вечора.

      – Вона в нього доволі вродлива та амбітна. Мірило життя – гроші. Чи зможе вона адекватно сприйняти ваші хороми? – засміявся Мирон, але в тому жарті я почув гірку правду життя капітана СБУ Микити Нечипайла.

      Я взявся за організацію невеличкого свята, адже зона АТО була війною. Мої хлопці їхали на війну, де про них не мали знати ані вороги, ані друзі. Їх не було у тій війні, на тому полі бою. Вони мали стати невидимі, тінями, які впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля більше не подарує. І саме в цей момент вони забирають життя у покидьків, які вирішили знищити їхню країну, вкрасти все те, про що мріяли їхні далекі пращури, діди та батьки. Мої хлопці перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завісою таємниці, чиє викриття дарує смерть.

      Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звісткою. Я знав ту проблему, але тепер я володів ресурсом, здатним її усунути.

      – Я дам йому триста тисяч доларів, – сказав я Мирону.

      У відповідь полковник здвигнув плечима.

      – Гроші ваші, тому й вирішувати вам.

      – Вони не мої, і тобі це добре відомо.

      – Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрізвище Лиходій.

      – Чому ти вирішив стати Лиходієм? – раптово змінив я тему нашої розмови.

      – До чого тут це? – здивувався полковник.

      – Банальна цікавість заслуженого ветерана спецслужб.

      Євген задумався. Вираз його обличчя свідчив про пошук відповіді, слів, якими зміг би виразити повноту почуттів, коли обирав псевдонім.

      – Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларів? – врешті-решт, він вирішив обійтися невинним жартом.

      – Звичайно. Але спершу Лиходій.

      Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповідь сором’язливого школяра, який ніяковів від власного бажання бути не тим, ким був насправді.

      – Лиходій, – сказав Мирон, – то від впертого дитячого бажання вирізнятися на тлі сіренького батька. Можливо, вам цього ніколи не зрозуміти, але…

      – Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалі ніколи не було того батька. Напевно, цим і обумовлюється мій життєвий вибір.

      – А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мій життєвий вибір. Мені кортіло бути Лиходієм, аби йти наперекір придуманій для мене іншим долі, бунтувати проти волі й покірності батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.

      Він замовк. Я подивився на нього і зрозумів усю трагедію полковника Євгена Мирона.

      – Ти його зневажав? – запитав я.

      У відповідь він мовчав.

      – Давайте краще про триста тисяч і вечерю. Я не хочу говорити ні про батька, ні про Лиходія. Єдина щира, чоловіча розмова трапилися між нами, коли батько