Ворог, або Гнів Божий. Сергій Постоловський

не знаєш Івана. Для досягнення цілі він поступиться усім. Навіть спокоєм рідних батьків.

      – Фанатик? – запитав мене Гарун.

      – Так, – чесно відповів я. – Ти не хвилюйся за його батьків, бо й він не згадає про їхні нерви, коли питання торкнеться обов’язку перед батьківщиною.

      – Що ж… то краще для нас. Відкликай свого Нечипайла. Принципа ж залиш мені.

      Я повернувся на Володимирську. Мирона не було на місці і на моє запитання, де він, я почув, що полковник Мирон виїхав на зустріч з важливим агентом. Я подивився на свого помічника і запитав його:

      – А тобі звідки знати, важливий той агент, чи ні?

      – Я так думаю, – впевнено сказав він.

      – Ти менше, хлопче, думай, а більше працюй. Хоча б користь якась буде.

      Він опустив голову і пішов геть.

      Я не любив того свого помічника (мова не йде про мою креатуру, яка колись працювала у Чернівецькому СБУ). То був інший субчик, якого мені накинуло керівництво. Можливо, він був непоганою людиною, проте для мене мало значення те, як він опинився біля мене, а не його людські якості. Однією з його функцій, а можливо, й першочерговою, було спостереження за мною та моїми хлопцями, чого я не міг пробачати нікому й ніколи. Часом, коли я був зовсім не в гуморі, мені кортіло розчавити його, наче бридкого таргана. Але субординація й далека школа зупиняли мої відверті почуття, аби я знову був Бульдогом, тим, яким мене і знали в СБУ.

      Мирон з’явився за годину. В його рухах та погляді не було жодної турботи, нервозності чи розпачу. Полковник залишався полковником, готовим як доповідати, так і слухати.

      – Як там твій важливий агент?

      – Який саме? – не зрозумів запитання Мирон.

      – Гаразд. Ти де був?

      – На зустрічі.

      – З ким?

      – Зі спеціалістом з тортур. З тим, якого ви мені порадили.

      Я прищурив очі і запитав його:

      – І як він? Справив враження?

      – Професіонал. Він нам підійде, – була на те суха відповідь Мирона.

      – Ти казав йому, хто стане його клієнтами?

      – Як міг я йому це казати, коли й сам ще не знаю?

      – Гаразд. Пішли прогуляємося. Є розмова, – сказав я йому, і ми вийшли з мого кабінету.

      Весна ніяк не могла побороти зиму. Вітер рвав з мене капелюх, і я притримував його рукою.

      – Я все думаю про того полковника, що впав на рельси у харківському метро, – сказав я Мирону.

      – А що про нього згадувати? Собаці собача смерть. Як подумаю, скільки через нього хлопців загинуло, то розумію, що наша кара була занадто демократичною, майже царською.

      – Ти не гарячкуй. Я про інше. Чи не занадто рано ми це зробили? Адже ризик був колосальний. В нас нічого ще не було готово. Та й зараз…

      – Що зараз?! – Мирон зупинився і почав їсти мене своїм поглядом.

      – Чого вилупився на мене? – я не любив, коли він ось так дивився на мене. – Чи ти вважаєш, що ми готові? Так, аби вже запустити цей потяг і він дійшов до кінцевої станції?

      Мирон мовчав. Ми пішли далі, минаючи Золоті Ворота у напрямку Оперного театру.

      – Той потяг ви запустили самі. Тоді у вас вдома, коли