Аргідава. Марiанна Гончарова

входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стіни, руки в кишенях джинсів, схилена до плеча голова, чудової бездоганної форми голова, розумні веселі очі та пречудова радісна посмішка. Просто здивування суцільне, а не хлопець чомусь завітав до їхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?

      – Ну? – привіталася Маруся.

      – Емм… Ви… – знітився юнак.

      Тієї ж миті до передпокою вибігла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радісна подруженція Луша, красуня-хаскі, срібляста бешкетниця з блакитними очима в чорній оправі. Вилетіла і гайда витанцьовувати навколо Марусі свій звичний танець із миготінням потужних лап, пухнастих хвостів, розкритої в посмішці пащі, ох, дзиґа, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати і підвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котів, придушити парочку курчат і присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоїть, пахне літом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!

      – Зайди, – звеліла Маруся парубкові, – а то собака вибіжить і втече. Ми вже виплачували сусідам за якихось рідкісних курей, котрих вона придушила.

      – На смерть?

      – Практично! Вона ж мисливець. Придушила і виклала тушки рівненько рядочком біля порога. А потім всілася хвалькувато поряд, щоб її похвалили. Ледь не прибили дурепу таку. Бігла додому з підібганим хвостом.

      – Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хіба це про тебе, собако? – Хлопець заусміхався, нахилившись до Луші.

      Луна Квін Амор, у просторіччі Луша, сіла, вирячилася ясними, майже білими на тлі чорної облямівки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бік і видала свій цирковий номер, тобто цілком по-людськи вимовила:

      – Айлав’юмаааха.

      – Що? – здивувався юнак. – Що він сказав?

      – Це вона. Дівчинка. Луша. Тато подарував її мені і навчив говорити: «I love you, Masha».

      – Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посміхнувся і став іще чарівнішим.

      Почувши своє ім’я, Лушка ввічливо і трохи навіть знічено, сором’язливо відвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вміє справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:

      – А я – Гнат.

      – Айлав’ю, – коротко відповіла Луша.

      Хлопець на ім’я Гнат присів і обійняв Лушку за шию. А та яскравим своїм язиком лизнула гостя в щоку і поклала йому голову на плече.

      – Ти взагалі до кого прийшов? – підібгала губи Маруся.

      Ці двоє вже тепло обіймалися, куйовдили одне одному загривки, воркотіли біля Марусиних ніг на підлозі і, здається, про все забули.

      – А, так. Ми тут… Ми ваші нові сусіди, – юнак головою кивнув кудись за вікно і поглянув за Лушиною гривою на годинник. – Ходімо до нас, Маха, га?

      – Чого б це? – Маруся якось зовсім розгубилася від такого його простого домашнього доброзичливого