Аргідава. Марiанна Гончарова

Читать онлайн.
Название Аргідава
Автор произведения Марiанна Гончарова
Жанр Зарубежная образовательная литература
Серия Українська жіноча проза
Издательство Зарубежная образовательная литература
Год выпуска 2017
isbn 978-966-03-7545-1, 978-966-03-7661-8



Скачать книгу

споруда дала тріщину й просіла. У кожному кабінеті тісно сидять чиновники та чиновниці. Безкінечно п’ють гидку розчинну каву, палять, пліткують, сваряться з набридливими відвідувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну і держава вдає, що платить їм зарплатню.

      Після загибелі будинку всі дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навесні. Кажуть, що вони замерзли, не звиклі до тогорічних нетипових морозів. Але насправді дерева пішли із життя з власної волі. Слідом за будинком. Таке трапляється. На знак скорботи. Таке буває.

* * *

      Хороший, надійний був у центрі міста будинок. Живий, чуйний і міцний. Він вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений із кубів. Гадаю, раніше, на початку ХХ століття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати і добудовувати квартири – спершу в лінієчку, потім праворуч, затим ліворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з ріпочкою на ім’я Маруся, відділений невеликим садочком та квітником, стояв іще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один із перших у місті, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при вході, де можна було навіть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кімнат і без зручностей, навіть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дім», хоча він був сірого кольору, зі свіжою шорсткою «шубою» на всіх зовнішніх стінах. Увесь великий двір, в кущах бузку, квіткових клумбах і фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли діти від шести до сімнадцяти років. Діти збиралися або біля «Жовтого будинку», або в сусідньому занедбаному парку імені Пушкіна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублів», у класики, в штандер, у бадмінтон, в цурки, у козаки-розбійники, інші чудові ігри, в котрі давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом і просто до фіналу, через вечірні уроки в музичній школі. Але зате під час канікул, у вихідні, якщо її не відвозили до бабусь-дідусів, вона гралася з дітьми мало не цілими днями!

      І ось якось влітку вся компанія зникла. Доки Маруся, нетерпляче підганяючи хвилинну стрілку на годиннику із зеленавим фосфорним слоном, відсиджувала обов’язковий час за фортепіано, чула у відчинене вікно: «А Вовця вийде?», «А Міра вийде?», «А Таня вийде?» – це бігали одне до одного її друзі-сусіди, й ось коли вона вийшла надвір, з’ясувалося, що нікого, абсолютно нікого у дворі немає. Куди всі поділися? На ґанку сусіднього особняка сидів сусідчин син Варерік, чистив овочі на всю велику – семеро дітей – родину й одночасно жував уже почищену сиру картоплю.

      – А де всі? – запитала Маруся.

      – Пішли кудись, – байдужим тоном відповів Варерік, граючись маленьким ножем.

      – Куди це?! – Маруся почала роззиратися навколо, але нікого не побачила.

      – А не знаю, – Варерік ножем зосереджено виколупував червивинку з картоплини, відкушуючи з неї горбики та нерівності.

      – А Віталік де? (Віталік був