Аргідава. Марiанна Гончарова

міг поцупити, а відтак покласти на місце. Адже в директора обов’язково мають бути ключі від підземелля, що розташоване під його архівом. І не було такого дня, щоби, минаючи архів (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архів до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»

З нотатника

      Якось я тяжко захворіла на грип, та ще й якийсь нетутешній і такий небезпечний, що всіх домашніх відселили від мене якнайдалі і що три години «швидка» возила до мене лікаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усіма пересторогами, як у кіно про пандемії. Лікар приїздив, фальшиво-радісним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що організм у мене молодець, що він бореться, а те, що вона не падає, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тоді не знала, що реанімація переповнена хворими на цей самий грип і деякі вже й не видряпались, а перебралися з лікарняної палати на зелені луги іншого світу, позаяк я не знала, що неможливо від нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в ті дні якось окремо від мого грипуючого тіла, я просто інстинктивно скеровувала ту гарячку в потрібний напрямок, і якось уночі вона наснилася мені, Аргідава. Вона прийшла до мене сама і розкрила обійми.

      Пожаліла.

      Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменів сходинках, спускалася до річки з великим важким глеком на плечі, притримуючи його однією рукою, а другою підсмикнула спідницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким і шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на поділ і не спіткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собі під ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дівчина – тоненька, гнучка, з вузькою міцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-під тісної шкіряної стрічки навколо чола, в грубій коричневій сукні. Вона ступала легко, боса, майже бігла, пританцьовуючи і наспівуючи щось, постукуючи ритмічно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти її хотіла, що там далі, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотіла гукнути її, але з горла, як буває уві сні, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити ані слова, лише беззвучно хрипіла й задихалася. Я відпустила поділ спідниці, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дівчини, але не змогла дотягтися, бо вона бігла дедалі швидше й стрімко віддалялася від мене, і я вже не встигала й захлиналася від бігу. Ось-ось вона мала спіткнутися об криво покладений камінь на розі. І тоді я щосили кинула об землю свій глек. Він розбився з глухим стукотом. Дівчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дівчина, ця дівчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правій руці, на тильному боці долоні. Бліде личко. І червона пляма на переніссі. Вона зніяковіло посміхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не буває, і сказала:

      – Дівчинка чекатиме на Турецькому мосту.

      «Яка дівчинка?..» – подумала я уві сні.

      – Донька коваля, – була відповідь. – Гобнета.

      Прокинулась