Аргідава. Марiанна Гончарова

– скривджено завивала Маруся. – Ти ж не злякалася?! Раюня також не злякалася? Чого б це було мені боятися, коли ми всі разом?!

      – Все одно страшно. Ніби всі разом, а кожен боїться наодинці. Між іншим, Раюня взагалі йшла із заплющеними очима, я тримала її за руку.

      – А ти, – шморгнула Маруся носом, – ти також боялася?

      – А я… – Мірочка, розумна, розсудлива Мірочка, помовчала і стиха додала: – Я мусила собі довести.

      Мірочка тоді категорично відмовилася показати Марусі, де розташовано вхід. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, ніби до звичайного підвалу, а потім у стіні виявилися і відчинилися важкі розбухлі двері на іржавих завісах. І перш ніж увійти крізь них, кожному з учасників випробування дали плаский недопалок парафінової свічки, нести його слід було на складених разом, як для хресного знамення старовірів, вказівному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, і недопалок міг догоріти будь-якої миті. Із цим недопалком у пальцях однієї руки та Раюниною мокрою від страху лапкою в другій Мірочка йшла спеціально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мірчиної оповіді. Карта! Спеціально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потім праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч, йшли зігнувшись, а прохід ставав дедалі нижчим і вужчим. (Не взяли!!!) І тільки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зі склепіннями, приміщення з грубо збитим дерев’яним столом посередині, на ньому стояла гасова лампа і кілька високих парафінових свічок у мисочці. За столом сидів, прокравшись туди заздалегідь, Вовця Марущак і ставив у спеціальному списку галочки: мовляв, дійшла і не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хід вів далі, Мірочка знизала плечима. Тоді їй було не до запитань. Мірочка доводила собі, відповідала за Раюню і взагалі – було доволі страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так і не дізналася, чи прямує кудись далі той підземний хід». (Якби мене взяли, я б дізналася!) І на запитання: для якого такого таємного товариства, для яких таких героїчних справ відбувалися ці випробування Марусиних начебто вже й не друзів, Мірочка так і не змогла дати притомної відповіді, адже компанія більше туди не збиралася і нічого такого таємного здійснювати не планувала. Вочевидь, фантазії Вовці Марущаку на більше, ніж саме випробування, забракло. Але багато років Маруся пам’ятала, що її не взяли і що вона «мусить довести».

      Саме Мірчина фраза про «довести собі» заспокоїла Марусю. Вона витерла сльози і шмарклі, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собі. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мірочка. Та щось іще, що сформулювати тоді для себе не змогла. Таємниця підземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це підземелля ще відіграє в її житті важливу роль. Яку – вона тоді не знала, проте інтуїція, її відданий напарник і друг, ніколи не підводила, не розчаровувала й не обманювала.

      Ох,