Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський

черга, Фалько, – сказала Містле. – Що накажеш собі виколоти?

      Фалька торкнулася її стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Містле ласкаво скуйовдила її попелясте волосся. Фалька захихотіла й без жодних церемоній почала роздягатися.

      – Хочу таку саму троянду, – заявила. – На тому самому місці, що й у тебе, кохана.

* * *

      – Але ж і мишей у тебе, Висогото. – Цірі перервала оповістку, дивлячись на підлогу, де у колі від кинутого каганцем світла юрмився справжній мишачий парад. Можна було собі тільки уявити, що там діялося поза колом, у темряві. – Придався б тобі кіт. Або краще – два коти.

      – Гризуни, – кахикнув пустельник, – лізуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.

      – Певно загриз його лис або куниця.

      – Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

      – Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

      – Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

      – Докину до вогню. Холодно.

      – Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі… А це ж навіть не середина жовтня… Розповідай далі, Цірі.

      Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

      – Розповідай.

* * *

      Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але яка – окрім того факту, що жила з торговців, – із торговцями нічого спільного не мала.

      – Чорні хмари скупчилися над вашими головами, – говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима. – Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей…

      – Отой? – скривився Ґіселер. – Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

      – Заскавчав вовк по-баранячому, – усміхнувся Готспорн, – та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить…

      – Аааа, – пригадав собі Ґіселер. – Карета із четвіркою тарантових![11] То та панна?

      – Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує… Але особливо панну Фальку. І брошку, пам’ять за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

      – Там аж ніяк не у тому справа! – крикнула з-за

11

Тарантовий – чорно-білої масті.