Амазонка. Київ–Соловки (збірник). Валентин Чемерис

чи інакше, а діти зростали в Москві й Санкт-Петербурзі в атмосфері російської культури. Леночка з 9—10-літнього віку вже добре володіла французькою та німецькою мовами, а особливо – російською, що стала на той час їй уже рідною. Говорила російською чисто, без акценту і дівчинку всі сприймали за «руську».

      А якось до її подружки Вірусі приїхала невідь-звідки бабуся, яка так дивно і не по-тутешньому розмовляла. Замість «солнишко» чомусь казала про небесне світило «сонечко». І це в неї так гарно, прямо-таки поетично виходило, що на її мову Леночка звернула увагу. Виявилося: до Вірусі в Петербург приїхала бабуся з якоїсь України і говорила українською мовою… І Ленуся зазначила: мова ця музикальна і співоча, бабуся нею не говорила, а ніби пісню співала. І сама така гарненька бабулечка… Наче з казки прибула до Петербурга… Деякі слова, почуті від Вірусиної бабусі, дівчинка повторювала про себе. Особливо оте – сонечко. Матінка аж подивувалася:

      – Що це за… сонечко? Що, питаю, за сонечко, коли по-руському солнишко…

      – Це бабуся до Віри з України якоїсь приїхала і так солнишко називає…

      Мати Лідія згадала, що й вона, як Вірусина бабуся, теж українка – хоча за давністю літ про те вже й забувати почала, проказала російською:

      – Дочь моя, – урочисто почала (вона завжди так урочисто починала, коли справа, на її погляд, була варта того), – російська мова – велика мова слов’янського світу. Майже міжнародна мова. Зрештою, це мова великої імперії. І кожна культурна людина повинна її знати і говорити нею, а не якоюсь там… Не якоюсь… українською. Сказано, що солнишко – це солнишко, і нічого його називати сонечком… Тож ніякого сонечка! Не засмічуй своєї мови, дочь моя. Зрештою, якщо хочеш жити заможно в Російській імперії, а хто не хоче жити в достатку і бути при владі, треба добре знати русский язик і користуватися тільки ним. Ти в Росії народилася, так і будь русской…

      А Леночка, щось думаючи своє (зморщила лобик), раптом запитала:

      – Ма-а… А ми справді… справді, як і бабуся Вірусі, українці?..

      – Донечко моя, сонечко ти моє… Дак хіба ж я бажаю тобі зла? Опинилась я ще в ранньому дівоцтві своєму в чужих краях, от і доводиться чужі пісні співати. Бо недарма ж на Україні кажуть: на чиєму возі їдеш, того й пісні співай.

      – А ми, ненько моя рідненька, і на чужому возі будемо співати своїх пісень.

      Мати журно посміхнулась і раптом… Раптом заспівала:

      Ой у гаю, при Дунаю,

      Соловей щебече,

      Він свою пташину

      До гніздечка кличе.

      Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох-тьох,

      Соловей щебече…

      Голос у матері виявився таким молодим (Леночка раніше не чула, як мати співає, та ще українські пісні) і навіть… навіть соловейковим, як вона виводила оте «тьох-тьох-тьох»… Леночка заплакала. Мабуть, від щастя, що слухає з маминих уст таку пісню.

      Звідтоді вона пишалася своєю матір’ю, яка хоч і проїхала чи не все своє життя на чужому возі, але ж пісні