Сатирикон. Поезії. Іван Драч

життям приділені паї —

      Ми криві чи рівні в Криворівні?

      В Києві чи в Львові – всюди ми

      Криворівні – українська доля.

      Рівнокриво повстаєм людьми,

      Криворівно кривить нас сваволя…

      «Спадає сніг на Чигирин…»

      Спадає сніг на Чигирин

      На ринви сизі на полин

      На бас машин на магазин

      На сіре прядиво годин

      На тлусті видива родин

      Якими славен Чигирин

      Старий гетьманський Чигирин

      Спадає сніг на трудодні

      На супіски оці нудні

      На крону чорну на ворону

      На прокурора з поролону

      На щойно випране трико

      На вихлюпане молоко

      На мій папір на юні вруна

      На кінофільм «Джордано Бруно»

      На ящур що трясе район

      І на людський ходячий сон

      І на сніжок що пада в стіг

      Ще пада сніг ще пада сніг

      На Гапчин сад на Гапчин зад

      Як триста літ тому назад

      «Ворони вчать своїх вороненят…»

      Ворони вчать своїх вороненят

      Ставати на крило. Яка ідилія!

      Чернеча їх ротата ескадрилья,

      Їх крик сухий від голови до п’ят.

      Тож, хлопці, до ворон – хто од ворон!

      Хто з того кодла, той до того клану!

      Явіте світу суть свою захланну

      Воронячу, від кореня до крон.

      З вороненяти суть свою явіть,

      Сучі сини, вороняче поріддя.

      А ви, орли, летіть в своє поліття

      І не розгойдуйте небесну віть…

      «У Варшаві…»

      Юркові Рейту

      У Варшаві

      На Сталінському будинку

      Ясен сокіл гніздо собі звив

      Пантрує за тим за соколом

      Син Юрія Рейта

      Лука – орнітолог

      Ясен сокіл

      Соколят виводить

      Об’єктиви фіксують

      Ясен сокіл

      Крило дзьобом розчісує

      Об’єктиви фіксують

      Цілі фонди створили

      Щоб ясного сокола

      Пильнувати

      У Варшаві

      На Сталінському дарунку полякам

      Сталінські очі в сокола

      Сталінський дзьоб

      Пильнує за Польщею

      Польща пильнує за ним

      Очима Рейта Луки

      «Коли лучилась доля львівська…»

      Євгену Безніську

      Коли лучилась доля львівська

      У дні бездонно молоді,

      Я до Євгена, до Безніська

      Й до Фани Бриж ішов тоді.

      Коли питала доля – знов з ким?

      Туди Павличко нас завів,

      Із Дзюбою та Вінграновським

      Будили ми оспалий Львів.

      У них у сонячній майстерні,

      Де все світилось – ось митці!

      Ми опирались чаду й скверні,

      Хай випасали нас людці.

      Життя розпрокляте й спасенне,

      То в нім вогонь, а то сльота.

      Й княгиня Ольга там до мене

      Така горить, аж золота.

      «Антонич там, „Мойсей“ Євгенів…»

      Антонич